Нова лексична картотека

Ігор Сокол, ст. викладач кафедри української мови,
літератури та культури НТТУ (КПІ)

У Києві на вулиці Грушевського, 4 зберігається воістину неоціненний скарб для всіх, хто шанує рідну мову, – лексична картотека. На картках, які створювались .протягом, десятиліть, зафіксовано цитати з першоджерел, майже всі слова, що побутують у мові, навіть архаїзми, історизми, професіоналізми й чимало діалектизмів.
Історія картотеки бере початок у далекому 1919 р., коли Президія Всеукраїнської академії наук ухвалила рішення про збереження для нащадків письмових свідоцтв існування й функціонування слів української мови, яка вперше після століть поневолення набула статусу державної. Вже наступного року, хоча ще не відгриміли бої громадянської війни, почалося детальне вивчення писемних джерел — нечисленної тоді наукової літератури, молодої, але вже серйозної української публіцистики, художніх творів і перлин фольклору. Тоді в цій важливій справі брали участь не лише мовознавці, а й робкори та сількори — люди, які, не маючи вищої освіти, розуміли, як важливо зберегти для майбутніх поколінь словниковий скарб мови.
Звичайно, значну частину тодішнього фонду картотеки становили слова, породжені радянською добою, індустріалізацією, першими п'ятирічками тощо. Незважаючи на постійну загрозу звинувачення в націоналізмі, мовознавці 1920-30-х заклали міцний фундамент для національного корпусу нашої мови. На жаль, воєнне лихоліття завдало нищівного удару по цій благородній справі: під час боїв більшість карток згоріла. Одразу після війни розпочалася робота з відновлення картотеки. Коли не вистачало навіть простих друкарських машинок, записували чорнилом, обов'язково синього або фіолетового кольору, на картках чітко визначеного формату.
Особливу увагу приділяли точності цитати, взятої з первинного тексту, точному посиланню на джерело з обов'язковим зазначенням року видання й сторінки. На окремих картках наклеювали уривки текстів, вирізаних з журналів або навіть книжок – частіше тих, які постраждали у воєнні роки й збереглися не всі сторінки. На цих пожовклих від часу картках можна й нині прочитати щирі рядки тих поетів, чиї імена сьогодні, на жаль, згадують нечасто, зокрема творців української дитячої поезії. Справді, чи багато скажуть нинішнім школярам, навіть найкращим учням, такі імена, як Іван Нехода, Наталя Забіла, Марія Пригара, Валентин Бичко.
В шухлядах картотеки зберігаються – нехай у «розрізаному» вигляді – чудові вірші про пори року, природу нашого краю, про Крайню Північ, Середню Азію, обробки народних казок.
На картках, можна простежити розвиток української наукової й технічної термінології. Хіба можна уявити газету 1970-80-рр., де не було б слів референдум, рейтинг, плюралізм, консенсус? Та й не лише їх...
Тож у 1987 р. ухвалено рішення про створення нової картотеки. Особливо інтенсифікувався процес створення нових карток після 1990 р. Змінюється суспільство — змінюється мова. Хоча, звичайно, не всі мовні процеси бувають позитивними. Згадаймо, у післяреволюційне десятиріччя також було чимало мовного сміття, яке потім зникло. Звичайно, зникне частина нинішніх «неологізмів», які нам іноді намагаються нав'язати деякі ЗМІ. Ось лише один приклад: «дрототяг» – ліфт. Така «творчість» лише дискредитує мову й поступово відійде в минуле.
Нині нова картотека налічує вже 16 шаф. і робота триває. До неї внесено й дещо-з «добре забутого старого».
Адже протягом десятиліть у картотечних фондах не було й не могло бути цитат з творів Володимира Винниченка, Івана Багряного, Василя Барки, Уласа Самчука, Олени Теліги, Євгена Маланюка, Василя Стуса, Олеся Бердника, Миколи Руденка.
Хотілося б сказати про людей, які становлять «кістяк» картотечного колективу. Багато років цю роботу в Інституті мовознавства, нині Інституті української мови, очолює: Надія Неровня. Також тут працюють Ольга Миронюк, Наталя Мельник, Ірина Прядко.