І.О.Сокол: ЯВИЩЕ ОНОМАСТИЧНОЇ ОМОНІМІЇ (НА ПРИКЛАДІ ТОПОНІМІВ УКРАЇНИ ТА ДЕЯКИХ ІНШИХ ДЕРЖАВ СНД)

 

Іноді на географічній карті можна зустріти однакові назви населених пунктів – як у межах одної держави, так і в різних суміжних або й віддалених одна від одної. Чому вони виникли, чому так сталося – це досліджує спеціальна галузь мовознавчої науки, яка називається ономастикою.

Не претендуючи тут на всеосяжний огляд такого цікавого явища, як міста-«тезки», залишимо за межами нашої стислої розвідки такі топоніми, як, наприклад, дві Семенівки й відповідно два Семенівських райони – на Полтавщині й Чернігівщині, два міста Новомосковськ – Дніпропетровської області України й Тульської області Росії, два Славгороди – у Білорусії та Алтайському краї РФ.

Розглянемо тут, бодай коротко, етимологію й частково історію зміни лише окремих, цікавих з нашого погляду, ідентичних назв населених пунктів або тих, які відрізняються незначно – скажімо, однією літерою.  Перш ніж перейти до конкретних фактів, мусимо нагадати деякі основні засади дослідження  ономастичного матеріалу взагалі, зокрема з точки зору походження. На думку такого визнаного авторитета в цій галузі, як  акад. А.О.Білецький, «як і в дослідженні апелятивної лексики, завершенням досліджень ономастичного матеріалу мусить бути відновлення його «біографії» в тому разі, коли бракує безпосередніх історичних філологічно опрацьованих джерел. Вивчаючи ономастичний матеріал, треба зважати на можливість у ньому омонімії (одна назва для різних об’єктів або суб’єктів)» (1, 7).

Темою нашого дослідження є саме етимологія географічних назв, що виглядають ідентично, на території різних областей України, а також – не тотожних, але дуже близьких між собою топонімів на території України й Росії. Не торкаючись назв сіл – це може бути темою окремого великого за обсягом дослідження - , обмежимось тут розглядом назв окремих невеликих   міст, які переважно є районними центрами.

У складі України є два Тростянецькі та два Ямпільські райони. За дивним збігом обставин, обидві омонімічні пари  розташовані у Вінницькій та Сумській областях. Крім того, є ще Ямпіль (але не райцентр) на Донеччині. Етимологія назви прозора – вона утворена поєднанням основ іменників яма й поле. Ямпіль на Вінниччині відомий з ХVІ ст. (більш точної дати джерела не подають) як ремісничий і торговий центр (2, ІІІ. 718; 1V, Вінн. обл., 725). Ямпіль на Сумщині вперше згадується в рік Переяславської ради – 1654 (2, ІІІ, 718; 4, Сум. обл., 628).

Щодо Ямполя Краснолиманського району Донецької області, то він був утворений як селище міського типу 1938 р., хоч як село відомий ще з 1665 р. (2, ІІІ, 718; 4, Донец. обл., 526 – 527). Очевидно, всі три назви виникли незалежно одна від одної.

Тростянець Вінницької області відомий з 1598 р. (2, ІІІ, 425; 4, Вінн. обл., 598). Розташований на річці Тростянці. Здавна існувала традиція називати поселення за однойменними річками; вона продовжується і в наш час – пор. Ірпінь, Тетерів, Хорол, Остер, а також утворені у ХХ ст. – Десна і Прип’ять.

Тростянець Сумської області відомий з 1660 р. (2, ІІІ, 425; 4, Сум. обл., 575). Етимологія менш ясна, оскільки річки з такою назвою тут нема. Певно, назва пов’язана з «тростянистим» характером місцевої рослинності. Це пояснення здається найбільш вірогідним.

Токмак Запорізької області (до 1962 р. – Великий Токмак) заснований наступного року після завоювання Росією Кримського ханства – 1784 (2, ІІІ, 400 – 4О1; 4, Запоріз. обл., 642). Як відомо, цій державі, яка саме тоді перестала існувати, належала й частина приазовських земель. Назва тюркського походження. Оскільки всі тюркські мови – їх близько 20-ти – дуже близькі між собою, то й кримсько-татарською, й киргизькою – як побачимо далі - це слово означає «колотушка». До речі, воно вживається й у переносному значенні – звідси й назва туркменського журналу сатири й гумору. Але чому це слово стало назвою населеного пункту, відповісти важко. Це означає заглибитись у місцевий фольклор, що не входить в наше завдання.

Місто Токмак у Киргизії розташоване за 60 км на схід від столиці – Бішкека (2, ІІІ, 401; 3, ХХVІ, З9). Цей населений пункт (спочатку селище) виник 1866 р. Ні про яке запозичення в даному випадку не йдеться; обидва Токмаки – український та киргизький – були названі цілком самостійно.

Сучасне місто Галич – районний центр Івано-Франківської області – було засновано за 5 км від давнього Галича, який дав назву цілій історичній області – Галичині. Новітній Галич виник у ХІV ст., після того як давній був зруйнований монголо-татарами (2, 1, 36З; 3, VІ, 66; 4, Ів.-Франк. обл., 134).

Але не всі в Україні знають, що однойменне місто Галич є також на півночі Росії, у Костромській області. Виник російський Галич, згідно літопису, 1238 р. (3, VІ, 66). З кінця ХVІІІ ст. одержав статус повітового міста Костромської губернії. Назви обох міст, очевидно, пов’язані з назвою птаха галка. Пор. назви Бобрики, Бобровиця, Тетерів та ін. Була й така тенденція – називати поселення за назвами звірів або птахів, що водилися в околицях.

Розглянемо тепер деякі назви, що відрізняються, але незначно.

Другим за кількістю населення містом Рівненщини є Дубно. Це старовинне місто відоме ще з 1100 р. (2, 1, 552; 4, Рівнен. обл., 204). Етимологія назви цілком прозора – пов’язана з дубовими лісами. Аналогія – Буковина (від букових лісів).

У Московській області є місто Дубна, назва якого походить від однойменної ріки. Пор. назви Москва, Кострома, Нарва. Розташована Дубна поблизу місця впадання р. Дубни у Волгу (2, І, 552; 3, VІІІ, 520). Поселення тут існувало й раніше, проте як місто адміністративно було утворено 1956 р.

В обох випадках (Дубна й Дубно) в основі лежить корінь дуб, що не викликає різних тлумачень.

3начно складніше пояснити походження назв Звенигород, Звенигородка.

Підмосковне місто Звенигород відоме з 13З9 р. (3, ІХ, 426). Те саме джерело стверджує, що в середньовіччі існували також Звенигород Галицький та Звенигород Київський.

Районний центр Звенигородка на Черкащині виник за часів Київської Русі (2, 1, 659; 4, Черкас. обл., 204). Точної дати встановити, певно, не вдалося. Як стверджують укладачі «Історії міст і сіл…», назва походить від слова Звенигора. Але що саме в даному випадку мало дзвеніти, сказати складно.          

Сучасна назва російського обласного міста Брянськ позбавлене змісту. Але якщо згадати, що у старовину воно називалося Дебрянськ – а засновано місто в останній чверті Х ст. (2, 1, 222; З, ІV, 78), то все стане зрозумілим. Назва походить від давнього праслов’янського слова дебри, бо виникло місто серед густих лісів. Згодом перший склад слова було втрачено. Цей випадок не поодинокий.  Пор. також Іскоростень – Коростень.

Назва колишнього селища, нині міста Брянка на Луганщині – типовий приклад запозичення, географічного «перенесення». Адже землі Донбасу в останній третині ХІХ ст., у зв’язку з розробкою шахт, заселялися переселенцями з різних місцевостей, у т.ч. з Брянщини. Пор. також назви Новомиргород, Новоархангельськ, Новопсков, які було дано, звичайно ж, вихідцями з відповідних місцевостей.

Як шахтарське селище Брянка виникла 1889 р. До 1962 р. вважалась віддаленим районом міста Кадіївки (нині Стаханов). Згодом одержала статус міста обласного підпорядкування Луганської області.

На закінчення слід сказати, що в радянський час існувало таке негативне явище, якого важко позбутись, як існування у великій кількості Красноармейсків та Червоноармійськів, Первомайськів та Первомайських, не кажучи вже про населені пункти, названі на честь Кірова, Свердлова, Дзержинського та інших вождів. Їх перелік із зазначенням областей зайняв би не менше чотирьох рядків. Звичайно, слід зробити із цього висновки й уникати такої омонімії в майбутньому. 
 

• Використана література:

1. Білецький А.О. Основи етимологічних досліджень ономастичних матеріалів. // Зб. «Ономастика». - К.: Наук. думка, 1966, с.З – 15.
2. Український радянський енциклопедичний словник: В 3-х тт. К., 1986 – 1987.
3. Большая Советская Энциклопедия: В 50-ти тт. М., 1970 – 1978.
4. Історія міст і сіл Української РСР: В 26-ти тт. К.; Голов. ред. Укр. Рад. Енциклопедії.  – Томи: Вінницька обл. (1972), Донецька обл. (1970), Запорізька обл. (1970), Івано-Франківська обл. (1971), Луганська обл. (1968), Ровенська обл. (1973), Сумська обл. (197З), Черкаська обл. (1972).

• Аннотація:

Статья посвящена теме идентичных или очень сходных между собой географических названий – городов (преимущественно районных центров) Украины, России и Киргизии. В ряде случаев, когда возникновение их относится приблизительно к одной эпохе, эти названия возникали независимо друг от друга. В других случаях, значительно реже, имело место заимствование.

This article is dedicated to the identifical or very similar geografic names – mostly of  the district towns of Ukraine, Russia and Kirghizia. In some cases these toponims began at one epoch and separately one from other. More rarely took place the process of  borrowing.

І.О.Сокол: Юридична термінологія в українських словниках

Загальновідомий факт, що за часів панування на українських землях Російської імперії вживання української мови у судочинстві, як і в багатьох інших галузях громадського життя, офіційно не було дозволено. Через те жодного словника, спеціально присвяченого юридичній термінології й номенклатурі, до 1917 р. не було випущено. Очевидно, першим – або, принаймні, одним з перших - словників цього типу слід вважати «Кишеньковий російсько-український правничий словник», укладений нині забутим автором Е.Ваньком, виданий у Києві 1918 р. З погляду сучасності він виглядає примітивним, але не слід забувати, що в той час наукове термінотворення лише розпочиналось, до того ж це був перший рік громадянської війни. Коментарі, як кажуть, зайві.

(Слід одразу зазначити, що в цьому словнику – як і в інших, виданих пізніше, правнича термінологія подавалася в алфавітному порядку разом із загальновживаною, народно-розмовною, часом просторічною лексикою. Отже, словники того далекого часу не можна назвати суто фаховими.)

Сьогодні праця Е.Ванька цікава насамперед з історичного погляду: ми можемо наочно простежити, які слова, колись уживані в даній галузі, застаріли або збереглись не в тій формі, в якій вживалися раніше.

Розглянемо деякі з них.

Адвокат – адвокат, повірений; юрист – правник; присяжный поверенный – правотар, присяжний повірений (КРУПС 2); Ходатай – заступник, ходатарь; ходатайство – прохання (там же, 2).

Аренда – посесія, оренда; орендатор – орендар, посесор; арендная плата – рата, чинш; арендовать – орендувати, держати посесію (там же, 2).

Договор – умова; заключать договор – скласти умову; нарушить договор – зламати умову; расторгнуть договор – скасувати умову (там же, 3).

Квитанция – квиток (там же, 6).

(Звичайно, з сьогоднішнього погляду вживання слова «квиток» у цьому значенні є елементарно неграмотним!)

Погасительная давность – скасувальна давнина (там же, 7).

Председательствующий – головний член (там же, 7).

Прение – промова (там же, 7).

Сохранная расписка – сховний лист (там же, 7).

Справка – розвідка (там же, 7).

Страхование – убезпечення  (там же, 10).

Текущий – біжучий  (там же, 10).

Циркуляр – обіжник (там же, 10).

Лжесвидетельство – кривдне посвідчення (там же, 14).

Обыск   - трус (там же, 14).

Акт – акт, умова, бомага (там же, 18).

Документ – бомага (там же, 19).

Отчетность – відчитність (там же, 29).

Подряд – ряда (там же, 22).

Толкование – товмачення (там же, 22).

Особливо дивує включення до словника просторічного, навіть суржикового слова бомага, яке й тоді вживали ті, хто не відзначався високою культурою. Що ж до слова трус – воно, очевидно, було вилучено з офіційного вжитку через омонімічність до рос. трус, що відповідає укр. боягуз.

Чинш збереглося в розмовному, діалектному вжитку. Російському іменнику договор згодом стало відповідати українське угода; слово умова перетворилось на відповідник російського условие.

Переважна більшість вищезазначених слів і виразів зникла з офіційного вжитку.

Через 8 років, вже по закінченні громадянської війни й після утворення СРСР, коли в Радянській Україні проводилася українізація в багатьох галузях суспільного життя, у Харкові – тодішній столиці УРСР, вийшов друком більш досконалий «Практичний правничий словник  російсько-український». Як зазначали укладачі в передмові, «цього словничка складено на загад Центральної комісії в справі українізації при НКЮ  протягом півтора місяців… Набуте нами внаслідок переведення цієї праці, поглиблене зазнайомлення з українською і російською юридичною термінологією дозволяє нам наприкінці висловити таке твердження: хоч українська правнича термінологія потребує ще дальших виправлень і удосконалень, хоч, зокрема, у цьому словничкові чимало можна зауважити хиб, однак, вона… у багатьох напрямках випереджує російську.

Чого так бракує зараз українській юридичній термінології, то це – одноманітности й правильности її вживання» (ППСРУ, 4). Отже, автори словника були свідомі того, що на той час термінологія галузі перебувала ще на стадії становлення.

Звичайно, цей словничок значно кращий у всіх відношеннях за працю Е.Ванька. Проте і в ньому спостерігаємо неточності, які з погляду сучасності можна назвати помилками. Наприклад, у списку помічених помилок, що подається на початку видання (а не в кінці, як нині прийнято), наводиться слово «слідчого», яке автори радять замінити на «слідователя». Звичайно ж, нормою згодом стало слово «слідчий».

Слід відзначити й інші розбіжності з сучасними мовними нормами, а також слова, які з того часу змінили правопис, зокрема, амнестований, амнестувати (ППСРУ 9), або застарілі іменники: ассоциация – стоваришення (там же, 9), бандероля (там же, 3), бракоразводный акт – подружньо-розводний акт (там же, 5); вводная статья – вступний артикул (там же, 6); (до речі, іменник артыкул у цьому значенні вийшов з ужитку в українській, але зберігся дотепер у білоруській мові); Верховный Суд  -Найвищий Суд (там же, 7), год бюджетный отчетный – бюджетовий справоздайний рік (там же, 14), детские ясли – дитячий захисток (там же, 17), должник, -ница – довжник, -ниця (там же, 19), жилая площадь – житлова поверхня (там же, 21), заказчик – рядчик (там же, 22), защита – оборона (на суді); захист (від дощу) (там же, 24), зачинщик – привідця (р. –дці) (там же, 24), исход дела – вислід у справі (там же, 28), контрабандист – пачкар (там же, 31); кустарь – домороб (там же, 32), малолітство – недоліття (там же, 32), налогоплательщик   -  платій податків (там же, 36), недоимка – зависка; недоимщик - зависник (там же, 38), необходимая оборона – оборона в скруті (там же, 41), погашать долги – сплачувати довги (там же, 50), в пьяном виде – під п’яну руч (там же, 60), ремонт текущий – біжучий ремонт (там же, 6З), сберегательный – щадничий; сберегательная касса – щаднича каса, щадниця (там же, 64), сыщик – слідець, р. слідця (там же, 72), толковать – товмачити (там же, 73).

Згодом застаріле слово товмачити було витіснене формою тлумачити. Захист у суді став називатися саме захистом, а слово оборона стало вживатися переважно у значенні військового терміна. Довг, довжник остаточно змінились на борг, боржник. Замість платій нині вживається платник. Зник з ужитку вираз біжучий ремонт. Що ж до іменника пачкар (очевидно, пов’язаного з тим, що контрабанду перевозили пачками), то його забули вже давно.

Потім у лексикографічній праці правничої галузі настала дуже тривала перерва.

Як правило, юридичні терміни протягом десятиліть просто калькувалися з відповідних російських.

Лише після здобуття незалежності у 1990-х рр. було видано нові словники термінів даної галузі, в яких зроблено спробу – часом більш або менш вдалу – подолати тенденцію до уніфікації правничої термінології обох мов і зафіксовано терміни, утворені відповідно до законів саме  української мови. Зокрема, видатним здобутком сучасних лексикографів став «Судово-медичний російсько-український словник-довідник» (К., 1997). Він є не лише перекладним, а й тлумачним  – першим у юридичній галузі словником такого типу,  виданим в Україні. Складається з двох частин: російсько-української та українсько-російської. Містить близько 1700 термінів і виразів.

Зокрема, докладно розтлумачено такі поняття, як авіаційна травма (СМРУСД 10), автомобільна травма (там же, 11), акт судово-медичного дослідження (там же, 14), воднотранспортна травма (там же, 43), водолазна травма (там же, 43), висихання трупу (там же, 49), докази речові (там же, 76), документація судово-медична (там же, 76), залізнична травма (там же, 79), ідентифікації теорія (там же, 120), медико-криміналістичне дослідження (там же, 131);  чи не вперше розглядається поняття производные вещественные доказательства – похідні речові докази (там же, 207); смерті класифікація судово-медична (там же, 243), судово-медична експертиза (там же, 258), эмиссиониый (емісійний) спектральний аналіз (там же, 308).

У кінці СМРУСД подано «Українсько-російський термінологічний словник»

(с. 315 – 349), а також додаток «Іншомовні афікси» (с. 35З – 360).

Нарешті 1998 року вийшов у світ «Новий російсько-український словник-довідник юридичної, банківської, фінансової, бухгалтерської та економічної сфери», який уперше об’єднав під однією обкладинкою більшість уживаних на сьогоднішній день термінів та номенів цих споріднених між собою галузей. В ньому подано усталені переклади й тлумачення найбільш поширених термінів, які вживаються зокрема у судовій практиці.

До слова арбітраж подано 10 прикметникових сполучень на позначення різних його видів, а також 5 словосполучень, пов’язаних з різними ситуаціями, що виникають в арбітражній сфері (НРУСД 19).

До терміна наказание – покарання додається 6 словосполучень правничого характеру, які характеризують негативні випадки, що, на жаль, мають місце у практиці (там же, 321 – 322).

До статті «Налог – податок» (там же, 283 – 285) додано ціле словникове гніздо, пов’язане з різними аспектами функціонування податкової сфери.

Уперше за довгий час зафіксовано питомо українське слово правник як синонім поняття юрист (там же, 642). Це стосується й засвідчених тут прикметників: правничий, правознавчий.

В останні роки у зв’язку з більш активним входженням України до світової спільноти, у т.ч. й у правознавчій сфері, стало на черзі питання узгодження термінології й номенклатури з відповідними термінами англійської мови, яка нині є мовою світового спілкування, перш за все у науковій, культурній та діловій галузі.

Щоб систематизувати наукові пошуки в галузі термінотворення за останній час, узгодивши українські й англійські номени, колективом науковців було 1994 р. випущено у світ «Російсько-українсько-англійський словник правничої термінології (труднощі терміновживання)». Не зупиняючись тут на численних аспектах, зрозумілих у деталях лише фахівцям, відзначимо титанічну працю, яку мали зробити й проробили укладачі – як правники, так і лінгвісти.

У цьому фундаментальному виданні зокрема зроблено спробу дерусифікувати юридичні терміни. Наголошується на тому, що укр. термін знеосібка як відповідник до рос. обезличка є штучним утворенням, невластивим український мові взагалі. Тому автори пропонують термін знеособлення як альтернативний (РУАСПТ 176).

Цілком справедливим є таке зауваження: «Український аналог оспаривать оспорювати, оспорити є транслітерованим російським словом, неприродним для української мови. Оскільки це поняття пов’язане не тільки зі спором як таким, а і з спростуванням чиїхось думок, тверджень тощо, пропонується вживати на означення оспаривать термін заперечувати, заперечити, який наводиться більшістю словників» (там же, 230).

Загалом подібних зауважень та уточнень у даному словнику чимало. Якщо вживання англійських термінів не викликає різних тлумачень, то в українсько-російських паралелях, звичайно, слід навести лад, щоб припинити практику бездумного калькування, яка мала місце протягом десятиріч.

Взагалі сам факт появи такого словника є позитивним явищем. Це вказує на глибшу інтеграцію України у міжнародний законотворчий процес, що знаходить відображення і у площині термінотворення.

Виданий у Києві 199З р. кишеньковий за форматом, але досить докладний «Російсько-український словник юридичних термінів» містить близько 37 тис. слів та фразеологічних сполучень, що стосуються даної сфери. Усі вони є нині кодифікованими і увійшли до офіційної правничої номенклатури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.     АУСЮТ – Англо-український словник юридичних термінів. О., 2004. – 600 с.

2.     АУЮС – Англо-український юридичний словник. М. – К., 2007. – 549 с.

3.     КРУПС – Е.Ванько. Кишеньковий російсько-український правничий словник. К., 1918. – 31 с.

4.     НРУСД – Новий російсько-український словник-довідник юридичної, банківської, фінансової, бухгалтерської та економічної сфери. К., 1998. -  783 с.

5.     ППСРУ – Практичний правничий словник російсько-український.

Юрид. вид-во НКЮ УСРР. Х., 1926. – 80 с.

6.     РУАСПТ – Російсько-українсько-англійський словник правничої термінології (труднощі терміновживання). К., 1994. – 672 с.

7.     РУСЮТ – Російсько-український словник юридичних термінів. К., 199З. - 242 с.

8.     СМРУСД – Судово-медичний російсько-український словник-довідник. К., 1997. – 365 с.

І.О.Сокол: ДАЄШ "ЦЕГЛИНИ", ЧИ МАЛА ФОРМА В ЗАГОНІ

"Цегла" – (інакше "кругляк") товстий роман,
— що займає цілу книгу (звичайно від 8 до 12
авторських аркушів;1 авт. аркуш – 40 сторінок
по 1840-1920 символів), Літературний жаргон

Як відомо, усе в природі росте і розвивається... Людина проходить стадії росту не тільки як біологічна істота, але і як фахівець. Чи можна жадати від архітектора-початківця, щоб він відразу, зійшовши з університетської лави, спроектував грандіозні будинки, подібні до Емпайр-Стейт-Білдінг в Нью-Йорку чи Кремлівського Палацу З’їздів?

Хіба доручають хірургу, що тільки почав лікарську кар’єру, напрочуд важкі операції по пересадці серця? Думаю, відповідь зрозуміла: досвід і майстерність приходять з роками.

До чого цей вступ?

А от до чого. Протягом всієї історії літератури майже кожен письменник починав зі створення "малої форми", тобто оповідань. І входив у літературний світ саме зі збірником новел. Так було не тільки в Радянському Союзі, але і в будь-якій європейській країні, незалежно від суспільного ладу, й у США.

Зараз ситуація інша. Багато російських видавництв, наприклад "АСТ", "Эксмо" та інші, які задають тон на сучасному ринку популярної літератури, не хочуть (за рідкісним винятком) видавати збірники оповідань, за винятком надзвичайно розкручених авторів: Кіра Буличова, Василя Головачова, Володимира (Вохи) Васильєва, Сергія Лук’яненка та їм подібних.

Виявляється, що це з меркантильних розумінь: вважається, що друкувати оповідання не рентабельно.

"Збірники не купують!" – неодноразово доводилося чути на "Петрівці". Його величність Обиватель раптом полюбив "цеглини". Він гортає книгу, наміряючись купити, і зненацька вигукує: "А-а, це оповідання", – й відкладає убік. От і весь секрет. Невигідно. У цьому слові – вирок "малій формі" як жанру.

Звичайно, винятки є. Але...

Якось в розмові з одним із побратимів по перу я згадав, що є ж збірники оповідань Кіра Буличова і Василя Головачова. Він відповів:

"Правильно, але це – Головачов і Буличов. Коли розкрутитеся до їхнього рівня, тоді..."

А "розкрутитися", на думку нинішніх видавців, можна лише написавши й опублікувавши більше 10 романів. Тоді, можливо, буде дозволено видати один збірник коротких творів.

Така перспектива аж ніяк не вселяє радість, особливо у тих, хто пише короткі саме твори.

Типова у цьому відношенні історія київського автора НФ Володимира Гусєва. Почавши творити у віці 33 років, він у 50 створив свій перший роман "Солодка парочка", за ним інший – "Укус технопацюка". Обидва романи опубліковані в Москві. Але про те, щоб випустити оповідання і повісті того ж автора - які ще з 1990 р. регулярно публікуються в журналі "Искатель"! - видавництва і чути не хочуть. Тому що... (Дивися вище).

І хіба приклад В. Гусєва такий один?!

У гонитві за одномоментною вигодою ділки від книжкового ринку немов забули нестаріючий вираз давніх: "Стислість – сестра таланту". Виходить, якби в наш час жили А.П. Чехов, О. Генрі, І. Бабель, М. Зощенко, Остап Вишня, Едгар По, В. Стефаник, В. Шукшин, П. Меріме – вони взагалі не дочекалися б за життя жодної своєї книги, задовольняючись лише журнальними публікаціями. Парадоксально, але це факт.

До речі, оповідання складають значну частину творчості таких прославлених авторів, як Г. Мопассан і С. Цвейг. І користуються більшою популярністю, ніж їхні романи. Оповідки складають велику частину творчості прославленого Р. Шеклі...

Хіба ж не ясно, що створення "малої форми" у літературі вимагає від автора не меншої, а частіше й більшої, майстерності, ніж створення "великої форми"?

Загальновідомо, що "золотим віком" російськомовної фантастики стали 60-ті рр. минулого століття. Але ж більшість тодішніх авторів були новелістами. І. Варшавський, Р. Подольний, В. Григор’єв, Б. Зубков і Є. Муслін писали виключно короткі оповідання. М. Ємцев, Є. Парнов, А. Днєпров, Г. Гор, С. Гансовський, Д. Біленкін, Г. Альтов і В. Журавльова – оповідання і невеликі повісті. З покоління 60-х, мабуть, лише два тандеми – брати А. і Б. Стругацькі, а також Є. Войскунський та І. Лукодьянов – створювали переважно романи і великі повісті.

Проте твори саме того періоду по праву увійшли до золотого фонду НФ, і не тільки російської.

В Україні теж з пошаною ставляться до короткої форми. Наприклад, у Києві вже кілька років діє літературний клуб "Чумацький шлях", що поєднує письменників-фантастів, на жаль, поки мало відомих за межами міста. Усі вони створюють оповідання і повісті. Крім того при КЛФ «Чумацький шлях» діє Мережева Творча Лабораторія ( І. Діденко, В. Штилвелд, Д. Боженок, І. Сокол та ін.). Сталося так з причини проникнення у побут письменників високих комп’ютерних технологій.

Треба окремо сказати по кілька слів про членів "Чумацького шляху".

Талант Веле Штилвелда надто універсальний, щоб зациклюватися на якомусь певному жанрі. Його перу належать і фантасмагорії, і зразки класичної НФ, і речі, що важко піддаються жанровому визначенню, але проникають в душу читача відразу і надовго. Він є також науковим оглядачем.

Андрій Кисельов, що працює в жанрі короткої новели, манерою писання – лаконічним стилем і парадоксальними закінченнями творів – у чомусь нагадує широко відомого Іллю Варшавського.

Сусанна Черненко і Наталя Гайдамака пишуть твори на стику традиційної літературної казки і фантастики, іноді з елементами детективу.

Дінго (псевдонім Олега Мартинова) – майстер так званої психоделічної фантастики – напрямку, зрозумілого не всім, але маючого своїх шанувальників.

Ігор Сокол в 2004 р. своїм коштом видав збірку накладом в 300 примірників, що складається двох повістей «Кімберлітові місто» та «Чарівна мандрівка». Вона була розповсюджена автором серед учнівської молоді Києва та передмістя.

Та всі вони поки що можуть лише мріяти про власні професійні книги, оскільки не є авторами "цеглин..." А скільки ще талановитих авторів животіють у невідомості, бо не вписуються у схему нинішньої видавничої політики!

Єдина надія на українських видавців, що вони звернуть увагу на малоформатну творчість молодих авторів, бо вимоги до обсягу романів у російськомовних видавництвах ростуть (з 8-12 десять років тому до 16-20 авторських аркушів на сьогодні), що зменшує шанс видання оповідок і повістей. Зважаючи на те, що наклади фантастичних романів стрімко падають, у збірників оповідань знайшовся б свій читач.

Адже якщо викинути зі світової літератури всі короткі новели, наскільки вона зубожіє! Так можна і "Повість временних літ" зарахувати до "невигідних" творів!

І можемо лише сподіватися, що видавці, автори і читачі нарешті звернуть увагу на коротку форму, бо без неї література приречена на швидку деградацію. Чи не цим впертим ігноруванням малої форми зумовлене зменшення читацького інтересу до фантастики і літератури в цілому?

Веле ШТЫЛВЕЛД, Игорь СОКОЛ: УМОМ ДРУГ ДРУЖКУ НЕ ПОНЯТЬ

По словам одного средневекового арабского философа, да продлится память о нём, "природа людей одинакова, разделяют же их обычаи". Казалось бы, ряд стран СНГ в преддверии либо уже в Европах, но по-прежнему они – не мы, а мы – не они… Вот только некоторые примеры эти неустранимых различий:

У нас: ДА – кивание головой вверх-вниз; НЕТ – качание головой влево-вправо…
У них: у болгар – то же самое с точностью наоборот…

Мы при перечислении – 1, 2 и т. д. – загибаем пальцы, начиная с мизинца… Немцы при этом отгибают пальцы, начиная с большого: ein, zwei и т. д.

Мы свистим от проявления возмущения, существует даже особое выражение: "освистать"… Французы и итальянцы свистят от восторга, одновременно с овациями…

У нас – крайне неприлично показывать пальцем на человека… Итальянец, испанец и португалец обязательно укажут пальцем на того, о ком говорят…

Мы проводим ладонью по горлу в значении – сыт… У японцев этот же жест означает осуществление смертной казни или увольнение с работы…

КОРОТКИЕ ГУДКИ ПО ТЕЛЕФОНУ:

У нас – линия занята: ждите ответа, ждите ответа, ждите ответа…
У них – в Западной Европе – линия свободна: говорите, говорите, говорите…

ЗЕЛЁНОГЛАЗОЕ ТАКСИ:

У нас – машина свободна: эх, прокачу!..
У них – в Западной Европе – машина занята, топайте на пешкобус, пожалуйста…

У нас - компот рубают из чашек…
У них –У болгар хлебают из мисок…

Впрочем, не станем ударяться в особые пиететные тонкости. Как свидетельствует Валентин Пикуль в романе "Моонзунд", во время Первой Мировой войны офицер русского генштаба, командированный в Англию, подвёргся настоящему бойкоту со стороны союзников-англичан только за то, что ел горчицу и тем самым вёл себя "по-варварски". Зато сами англичане и весь немалый англоязычный мир склонны к ответному варварству: измеряя температуру тела, ставят градусник не подмышку, а в рот больного.

Французы, единственная нация Европы, употребляющая в пищу лягушек. Да и братские славянские СНГ-страны борщ со щами не путают, а когда дело доходит до республики Беларусь, то там и вовсе щи забеляны, в которые вместо сметаны традиционно добавляют восьми-десятипроцентные сливки.

Казалось бы, ну что особенного в открытой ладони? Но в Греции этот жест носит название "мадза", не путать с автомобильной маркой "Мазда", хотя у них "в Греции – всё есть", и является даже более обидным, чем вполне интернациональная теперь фига, которую выкрутила однажды славянская душа человека.

Израиль – единственная в мире страна, где по субботам – в узаконенный государством выходной день – не работает общественный транспорт и даже лифт. А в Саудовской Аравии, помимо прочих местных запретительных законов и установлений, официально не установлена никакая система отсчёта времени! Непонятно, как в таком случае пользоваться часами.

Как, впрочем, и всем иным народам и нациям Земли непонятно, кто только в Украине работает в январе? Такого непрерывного лихого разгула не знает ни один иной не восточнославянский народ. Воистину – праздники превратились во всеобщее восточнославянское горе!

Только отошли январские 20 дневные перегуды, как тут же накатила очередная полоса празднеств… 14 февраля – день святого Валентина, 15 – встречень – зима встречается с летом + вывод советских войск их Афганистана, 23 февраля крепко памятный мужской день – некогда день Советской Армии, который плавно и пьяно переходит в женский день – 8 марта, затем рождается (9 марта) и умирает (10 марта) – великий всеукраинский Тарас Григорьевич Шевченко, а там уже до кучек рукой подать… И вновь две пасхи – католическая и православная + пейсах от иудеев, затем «гробки» и майские праздники вплоть до дня матери 8 мая… И непрестанная пьянка…

Пережить бы, Господе! Не даром же говорится, что для русского хорошо – в славянском смысле этого слова, то для немца – смерть…

Мусульманские празднества в нашей стране в силу своей безалкогольной природы идут как бы особняком, но только не в интернациональных трудовых коллективах украинского пролетариата, где давно приноровились пить и на традиционно «татарские» (например, для Киева) праздники. Например, даже и ритуал придумали особый… Под сладкий праздничный чак-чак (запеченное песочное тесто с медом, обычно перекрученное на машинке – ну, просто объедение!) дамы и мужики на равных пьют самогон и коньяк, но только не водку…

Возможно, в таком обильном интернациональном возолкании более всего повинен государственный советский атеизм, доведший представителей всех народов, оторженых на 73 с лихвой года от всех мировых религий. Вот почему и сегодня следует различать – где горький антирелигиозный атавизм, а где чисто религиозный обряд, и помнить, что евреи на сидур, после встречи Царицы Субботы пьют только вновь сброженное на сахаре традиционно пальмовое, гранатовое или изюмное вино, крепость которого не превышает 6-9 градусов, а не русскую водку, а татары отдают предпочтение крепкому в кирпич но горячему ароматному чаю, католик из таинств церковных вкушают десертное красное вино ( в украинских условиях ако и православные – традиционно «кагор») не более столовой ложки, а водка, которую чуть более ста лет назад придумал Дмитрий Иванович (Исаакович) Менделеев (Менделя сын) предполагалась в качестве лекарства, о дозе которого сам великий ученый говаривал, что его дозировка разовая должна быть более чем простой – по одной капле за каждый градус напитка.

Очень странно, но к его совету прислушались только аккуратные немцы. У них до сих пор «айн маль» означает ровно пол-менделеевской дозировки. И именно с нее начинают отпускать в барах спиртное. «Цвай маль» или «даблМи» – это всё та же менделеевская дозировка – ровно сорок грамм шнапса или русской водки. Именно в такой дозировке (40 г.) или полудозировке (20 г.) она и входит ингредиентом во все европейские и американские коктейли! Прочее – тупейшее бескультурье, к которому нас, как принято говаривать в независимой Україні – «колись силоміць призвичаїли кляті комуняки»...

Впрочем, последнее не смешно, ибо и коммунисты начинали в годы революции с запреда алкоголя вплоть до 1919 г. и первые массовые расстрелы питерских люмпенов произвели ещё в феврале 1918 г. во время разграбления последними петроградских спиртных складов.

Кстати, день Выборов-2006 совпал с мусульманским Новым годом! Не перепутайте, православные! Пейте только крепкий ароматный горячий час и думайте, кого избираем! Так будьмо?! Или аминь?! Не пропить бы будущего страны…

© Графіка Ірини ДІДЕНКО: Дід, що чекає на прийдешнє...

ІНТЕРВ'Ю З НФ-АВТОРОМ ІГОРЕМ СОКОЛОМ

Олена ВІННИЦЬКА: – Пане Ігоре, хотілося б дізнатись, чому в наш час – досить прагматичний, коли над усе ставлять уміння «робити гроші», «крутитися» тощо, ви звернулися до такого, здається, далекого від насущних потреб сьогодення жанру, як наукова фантастика?

ІГОР СОКОЛ: – А ви не замислювались над тим, що цей жанр у літературі й кіно чи не найбільше розвинений у США – країні класичного бізнесу? Американців якраз не можна звинуватити у відсутності прагматизму. Але він чудово поєднується з романтикою. Та про це пізніше…

Олена ВІННИЦЬКА: – Що дало поштовх вашій творчості – окрім захоплення творами інших авторів, звичайно?

ІГОР СОКОЛ: Скажу про неприємний момент – навіть сьогодні, через 24 роки, не хотілося б його згадувати. Але все ж згадаю… На зустрічі з нами, тодішніми студентами Київського педагогічного інституту, один з класиків нашої прози Павло Загребельний на запитання, як він ставиться до сучасної фантастики, відповів так: «Ніяк не ставлюся, я вважаю, що це взагалі не література».
Скажу чесно – тоді я був шокований. Як це можна – заперечувати цілі жанри літературної творчості – незалежно від якості? Значно пізніше я дізнався, що така є точка зору більшості письменників – на думку літераторів-професіоналів, фантастика й детектив – «за пределами рассмотрения» (саме так висловився мій знайомий – політемігрант з Білорусі).
Крім того, виявляється, вони взагалі не визнають гумористів – щоправда, додав: «Не плутати з сатириками». Що ж до історичних романів, то шановні «метри» визнають їх право на існування, але самі їх не читають. Ось така своєрідна дискримінація.
Принагідно, щоб завершити «літературознавчу» частину нашого діалогу, додам іще, що чимало колег по літературі, бачите, не вважають письменником Валентина Пікуля – гарного популяризатора російської історії, якого ще за життя називали «радянський Дюма». Тільки от – читачів цього «не-письменника» -- навіть не сотні тисяч, а мільйони людей…

Олена ВІННИЦЬКА: –Чим вас так вразила реакція на НФ жанр П.Загребельного, що ви й досі з обуренням це згадуєте?

ІГОР СОКОЛ: – Слова про те, що в нас, тобто в українській літературі, мовляв, «два-три фантасти», і це свідчить, що «сам дух нашого народу схильний більше до землі, аніж до всяких космічних подорожей» і т.п.
Хотілося б запитати – невже потрібно цим пишатися? Адже ми живемо в епоху освоєння космосу, небаченого розквіту комп’ютерних технологій, генної інженерії та інших див прогресу! Що ж хорошого в тому, що наукових фантастів «два-три» – а саме Володимир Владко, Василь Бережний та Олесь Бердник?! Був ще Олександр Тесленко, який пішов з життя на півдорозі…
І ще одне цікаве спостереження – майстрів детективно-пригодницького жанру – маються на увазі відомі імена – всього двоє: Володимир Кашин та Ростислав Самбук. Більше й назвати нема кого! З точки зору панів від літератури це, мабуть, чудово!
На мій погляд, така ситуація пояснюється тим, що майже всі українські письменники – вихідці з села і зберегли сільський світогляд. Послухайте сучасні українські пісні – який їхній лейтмотив (крім кохання, звичайно)?
«Моє рідне село» – у різних варіаціях. Зрозумійте правильно – я нічого не маю проти людей села та їхньої життєвої філософії. У моєму рідному вузі, який тоді носив ім’я М.Горького, а нині М.Драгоманова, студентський контингент традиційно сільський – десь на дві третини. Чимало моїх товаришів – сільського походження. Але сам я – уродженець великого міста – не бажаю бути аж надто приземленим.
До речі, якби всі навколо були приземленими, людство не створило б ані космічних кораблів, ані літаків, людина не піднялася б у небо. Та що там небо! На Землі не були б відкриті ні Америка, ні Австралія. Наукова фантастика є літературою прогресу й романтики – цим і пояснюється її популярність, надто серед молоді.

Олена ВІННИЦЬКА: – Чому автори НФ творів так полюбляють тему космосу?

ІГОР СОКОЛ: – На думку багатьох з нас фантастика є перш за все мрія про майбутнє. А майбутнє людства нерозривно поєднано з освоєнням космічного простору.
До речі, про приземленість у прямому, так би мовити, прикладному значенні: якщо хтось вважає, що людство вічно житиме тільки на Землі, а для його науково-технічного й матеріального розвитку – скажімо, промисловості, вистачить природних ресурсів виключно планети Земля, той виявляє обмеженість мислення, а зовсім не здоровий глузд.
Хотілося б нагадати й про те, що в царині прогнозування майбутнього й нині точиться досить гостра боротьба. Звичайно, йдеться не про те протистояння «капіталізм – соціалізм», якого нове покоління вже не застало. Мова тут про інше. В одній з популярних газет довелось якось зіткнутися з таким «прогнозом» якогось псевдовченого, що від нього кілька днів не міг оговтатись. Виявляється, якщо нинішні темпи зростання населення збережуться, то через якийсь час на Землі буде чи то 64, чи 164 млрд. людей, і тоді почнеться війна…за місце. У тій війні розвинуті держави, звичайно ж, знищать «мало розвинутих», бо в тих немає потужної зброї. На думку цього психопата з ученим титулом, в майбутньому Земля «недорахується» багатьох країн – саме так, цілих країн! На мій погляд, такі прогнози є новітній фашизм. Навіть за поширення таких, з дозволу сказати, «думок» слід було б карати.

Олена ВІННИЦЬКА: – Яка ж альтернатива такому «баченню» майбутнього?

ІГОР СОКОЛ: – Цілком очевидна. По-перше, тут не врахована космічна експансія людства, яка стане таким же неминучим етапом розвитку, як колись було освоєння нових континентів.
По-друге, невже не ясно, що сучасний темп зростання народонаселення не збережеться? Вже сьогодні маємо приклад «приборкання» народжуваності – Китай. Якби не політика «планування родини», сьогодні китайців було б на 300 млн. більше. Завдяки цим жорстким заходам китайцям вдалося подолати голод, який протягом віків переслідував їхній народ.
В той час як сусідня Індія поки що носиться з своєю «демократією» – в даному разі недоречною – отож і голод у ній не припиняється. В майбутньому – здається, це неминуче, для кожного континенту буде вироблено чіткі норми народжуваності під суворим контролем. Хтось скаже, що це жорстоко. Але ж це краще, ніж те, про що йшлося вище!

Олена ВІННИЦЬКА: –Які ще прогнози майбутнього, на вашу думку, негуманні?

ІГОР СОКОЛ: – «Негуманною», а точніше – людиноненависницькою є т. зв. теорія «золотого мільярда». Згідно з нею – природних ресурсів Землі надалі вистачить тільки для одного мільярда людей. Решта має зникнути. А оскільки добровільно «зникати» ніхто не захоче, отже, всі інші мільярди людських істот треба, очевидно, вбити. Мабуть, усіх кольорів
шкіри – без дискримінації. Як, по-вашому, можна ставитись до таких «пророків»?

Олена ВІННИЦЬКА: – Тут – позиція ясна. І все ж хотілося б дізнатись – як приходять люди, що займаються творчістю, до бажання працювати в НФ?

ІГОР СОКОЛ: – З моїм поглядом , певно, погодяться багато хто: ряди авторів наукової фантастики поповнюють переважно ті, кого з юних років притягували до себе такі загадки з розряду вічних, як тема палеоконтакту, Бермудський трикутник та інші «аномальні зони» землі, Тунгуський метеорит (точніше, вибух, бо рештків метеорита не знайдено), Атлантида й інші гіпотетичні зниклі цивілізації, йєті – «снігові люди» та інші реліктові істоти, парапсихологія, телепатія – взагалі таємничі явища людської психіки. Адже такі феномени існують, і мусить же хтось про них розповідати! Так традиційно склалося, що це все – царина наукової фантастики, хоча, власне, ці явища не є вигаданими, прогнозованими – вони просто ще недостатньо вивчені й не пояснені.

Олена ВІННИЦЬКА: – Будь ласка, окремо кілька слів про тему Контакту. Як тут переплітаються факти й уява?

ІГОР СОКОЛ: – Питання, прямо кажучи, болюче. Останнім часом деякі ЗМІ – як вітчизняні, так і зарубіжні – таке враження, намагаються висміяти тих, хто взагалі вірить у «прибульців» – як би їх не називали. Саме висміяти!
Намагаються створити враження, ніби це те саме, що вірити у лісовиків, домових, вурдалаків і т.ін. Очевидно, хтось впливовий тисне на пресу, щоб вона формувала думку обивателя: вірити в інопланетян – соромно.
Але ж на відміну від гіпотетичної Атлантиди, чиє існування нічим не підтверджене, на Землі є матеріальні сліди перебування істот з інших планет. Не кажучи вже про нещодавно розсекречені події 8 липня 1947 р. у США (зацікавлені знають про значення цієї дати), існують десятки підтверджень палеоконтакту, тобто відвідання нашої планети в далекому минулому.
Назву лише окремі з них: черепи людини й бізона, вбитих з вогнепальної зброї близько 40 тис. років тому, зроблена з золота в стародавній Колумбії – тобто на території цієї країни – модель гвинтового літака, барельєфи доколумбової Америки з зображенням «богів», аж надто схожих на сучасних космонавтів у кріслі перед стартом, в оточенні бортових приладів, сліди людиноподібних істот, які рятувались від динозавра 150 млн. років тому, знайдені у двох півкулях Землі.
Нагадаю банальну істину: вік сучасної земної людини як виду не перевищує 2-х мільйонів років. Здавалося б, які ще докази потрібні? Але й сьогодні в одній з англомовних країн журнал, який претендує на «науковість», пише:
«Певно, прибульці ніколи не відвідували Землю й ніколи не відвідають».
Комусь дуже хочеться виробити масову думку, що подолати міжзоряні відстані неможливо. Але ж хтось уже володів цим секретом, коли наші пращури стояли на примітивному щаблі розвитку! «Вони» були тут!

Олена ВІННИЦЬКА: – Що вас особливо обурює в таких твердженнях?

ІГОР СОКОЛ: – Їхня безапеляційність. Автори цих публікацій, мабуть, вважають: те, що недосяжне – поки що! – для нас, так само неможливе й для інших. Але істоти, які старші за нас на тисячі – окремі з них, можливо, на сотні тиcяч років – і шлях розвитку пройшли значно довший!
До речі, сліди, про які тут ішлося, є своєрідним віддзеркаленням і нашого майбутнього. Через декілька – якщо не віків, то тисячоліть – наші нащадки так само вирушать до інших зірок. Настане час, коли людство колонізує планети, розташовані в інших зоряних системах. Такий шлях розвитку цивілізації: від освоєння власної планети – до виходу на космічну орбіту – спочатку ближню, а згодом і в далекий космос. Ніякі земні негаразди – скажімо, війни та епідемії – цей шлях не спинять. Вони можуть лише його тимчасово пригальмувати.

Олена ВІННИЦЬКА: – І все ж, повертаючись до суто літературних справ: чому міцно вкорінилася думка, що фантастика – література нижчого ґатунку?

ІГОР СОКОЛ: – «Завдяки» халтурникам. Зокрема, в радянській літературі 1950-х рр. існувала т.зв. «фантастика ближнього прицілу». Її автори проникали думкою лише в недалеке майбутнє, та й то лише в окремі технічні аспекти. І так само як з погляду наукового, вона була недолугою і з художнього. Де ті твори? Хто їх тепер згадає? Отже, так само як у «мейнстрімі», відбувається аналогічний процес: гірше забувається назавжди, а краще залишається.
Протилежністю «ближньому прицілу» 50-х стала радянська НФ 1960-х рр. Оце був справжній феномен: що не ім’я – то зірка! Спеціально для покоління, яке виросло пізніше, назву деяких – бо їх варто знати: Анатолій Днєпров, Генріх Альтов і його дружина Валентина Журавльова, батько й син Абрамови, двоюрідні брати Євген Войскунський та Ісай Лукодьянов, Север Гансовський, Геннадій Гор, Георгій Гуревич, Дмитро Білєнкін, Ілля Варшавський, Ольга Ларіонова, Аріадна Громова, наші земляки – кияни Володимир Савченко та Ігор Росоховатський. Перелік далеко не повний…
На жаль, сьогодні книжковий ринок переповнений халтурно зробленою попсою. Особливо це стосується серії «Фантастический боевик», яка виходить у Москві. Певною мірою втішає думка: те, що видали одноразово, щоб зробити гроші, на щастя, не матиме навіть другого видання. Так, звичайно, серед «фантастів» – тут я взяв би це слово у лапки – чимало тих, хто просто псує папір. А серед реалістів-побутописців хіба немає таких?

Олена ВІННИЦЬКА: – На завершення – коротко про перспективи жанру, як ви їх собі уявляєте.

ІГОР СОКОЛ: – Я твердо переконаний: «живучість» творів залежить не від жанру, а від якості. Слід триматися на належному рівні, не скочуватись у «попсу», коли займаєшся творчістю. Що ж до жанру в цілому, скажу однозначно: поки люди не перестануть мріяти, наукова фантастика не помре, бо вона – відображення й супутник мрії. І призначений цей вид художньої творчості переважно для молодої аудиторії, отже – він буде жити.

© Бесіду провела Олена ВІННИЦЬКА, травень 2008 р.

Научные обозреватели Веле ШТЫЛВЕЛД и Игорь СОКОЛ: ИСКИ ИСТОРИИ

На протяжении десятилетий огромное количество бесценных памятников древности из гробниц и храмов вывозили из Египта. Согласно Договору, подписанному ещё в 1972 г., ЮНЕСКО поддерживает возвращение памятников древности, вывезенных из страны после 1972 г.

Ходят слухи, что многие другие памятники вскоре вернутся на родину, включая статую Александра Великого из розового гранита – 162-сантиметровое изображение великого полководца в одеянии фараона. После своего загадочного исчезновения и пребывания в неизвестности в течение многих лет она внезапно появилась в музее во Франкфурте. Археологи предполагают, что первоначально она была поднята со дна Средиземного моря у берегов Александрии.

Список этот можно продолжать бесконечно, поскольку Египет – родина первой в мире цивилизации. Впрочем, не все современные жители Египта имеют к ней отношение. Но впрочем, речь не о том. Недавно в СМИ всего мира была кем-то вброшена информация, что правительство современного Египта предъявляет иск к библейскому пророку Моисею на том основании, что, выводя двенадцать праиудейских племён-колен из египетского рабства, славный Мошиах прихватил с собой часть египетского золота.

Было ли, не было, шутка ли, быль, но, согласно древним свиткам священной Торы, а иже с ними и библейским копиям, иск предъявлен на несанкционированный вывоз из Египта 300 тонн золотых изделий. Что удивительно, предъявители этого иска будто не слышали о законе Юнеско от 1972 г. Согласно этого международного закона Египту не видать от Израиля ни единого шекеля, а не только заявленных в иске 300 млрд. современных американских долларов.

Впрочем, в Истории бывали случаи и похлеще. Приведем пример. В середине восьмидесятых годов между воюющими сторонами, участвовавшими в древних Пунических войнах (III в. до н. э.) был подписан, наконец, долгожданный мирный договор. От имени Древнего Рима договор подписала

Италия, от имени Карфагена – Тунис. Договор был подписан на Мальте – крохотном островном государстве, расположенном на полпути между о. Сицилией (Италия) и Тунисом.

Но и это курьез не последний. В украинской истории есть немало тех, кто бредит аббревиатурой BANK OF ENGLAND, где якобы до сих пор хранится золото Полуботка – гетмана Украины, замученного в петровских застенках. А суть такова. По приказу Петра Первого золото Запорожской Сечи вывозили в Москву. Обоз отправился в путь 22 мая 1723 г. По пути произошел подлог. Вместо золота в часть обоза вмешались бочонки с мёдом, сивухой, пивом, а бочки с золотом казакам бесследно удалось отогнать прямо в Архангельск и через единственный на ту пору российский порт переслать их в Лондон Пилипу Орлику, который и стал первым порученцем Сечи в эмиграции, где, кстати, он написал первую же украинскую конституцию.

Как и договор о хранении денег, так и конституция писались на бумаге. Но конституция Пилипа Орлика сохранилась, а вот вексель… Кто только не искал! От Петра Первого до КГБ. Обоз вышел из Глухова, а дальше – дело глухо. Но в Англии никто не засмеялся, когда в 1960 г. тогдашний руководитель СССР Никита Хрущев предъявил иск. Боятся в Англии и до сих пор – разграбленные Индия и Египет да потомки казаков не будут молчать вечно. И только Моисей будет мудро взирать с Синая на нелепые иски ушедших тысячелетий.

І.О.Сокол: ЗНАЙОМІ НЕЗНАЙОМЦІ: НАБОГАСТІЙКО, НЕХАР ТА СТРИБКА...

До питання еволюції української зоологічної номенклатури й термінології
Як відомо, протягом тривалого періоду (друга половина XIX – початок XX ст.) біологічна лексикографія на теренах України була майже виключно західною. У Східній Україні того часу розвиток науки й освіти рідною мовою був практично унеможливлений через адміністративні заборони.
В Галичині величезну працю – збирання й систематизацію народних назв рослин і тварин – здійснив Іван Верхратський (1846-1912). Жоден лексикограф, який працював пізніше в цій галузі, не міг обійтися без праць цього дослідника. У Східній Україні на початку XX ст. українську народну номенклатуру, в т. ч. біологічну, збирали зокрема члени гуртка натуралістів при Київському політехнічному інституті.
Уже в радянський час (1927–1928 рр.) було видано «Словник зоологічної номенклатури», який, хоч і став бібліографічною рідкістю, є й дотепер цінним джерелом для вивчення біологічних номенів і термінів, що сягають корінням у живу народну мову. В укладанні цього словника брали участь такі визначні фахівці, як М. В. Шарлемань, І. М. Щоголів, С. С. Паночіні. Словник був виданий у трьох випусках: перший – назви птахів, другий – назви хребетних, третій – назви безхребетних. Це видання містить численні народні назви тварин, у т. ч. вузькодіалектні, зібрані ентузіастами протягом 1860–1910-х рр., а також зоологічні терміни латинською, російською й німецькою мовами.
На жаль, вже на початку 1930-х рр. розпочались репресії, що торкнулися й мовознавців та їхніх праць. Після звинувачень у «націоналізмі» багато словників було вилучено, видання інших припинено, ліквідовано Інститут наукової мови ВУАН. Відтоді й аж до «перебудови» в СРСР, тобто протягом півстоліття, лексикографічні праці були побудовані на засадах простого калькування російських термінів. У 1960-х рр. один із учасників лексикографічних студій попередніх десятиліть К. І. Татарко розпочав працю з систематизації збережених ним, але невикористаних лексичних матеріалів. У цьому значно допоміг йому академік О. П. Маркевич. В результаті було видано «Російсько-українсько-латинський зоологічний словник» (1983). Звичайно, він був значною мірою виправлений, відповідно до «вимог часу». Деякі народні зоономени було вилучено. Чимало термінів, уміщених в даному словнику, є лише кальками відповідних російських назв.
Отже, як не прикро, словник далеких 1927-1928 рр. видання є на сьогоднішній день чи не найповнішим джерелом справді народної зоологічної лексики. Хоча, звичайно, дещо з вміщеного в ньому вже застаріло – це природно.
Перш ніж перейти до стислого розгляду цієї пам'ятки, слід згадати, як взагалі побудовано систему біологічної термінології. Тут існують такі різновиди таксономічних категорій:
1) вид;
2) групи популяцій у межах виду – наприклад, підвид;
3) угрупування видів, тобто надвидові (або вищі) категорії.
Наукові зоологічні назви бувають п'яти категорій. Кожна категорія номенів має свою форму та особливості:
1) видова група – видові й підвидові назви;
2) внутріпідвидова група–назви індивідуальних варіантів;
3) родова група – родові й підродові назви;
4) група родин – назви категорій вище роду та нижче підряду;
5) група рядів, класів і типів – назви категорій вище надродин.
Загальна схема побудови зоологічної «ієрархії» має такий вигляд:
тип – клас – ряд – родина – рід – вид.
Крім систематичних категорій вище виду (рід, родина і т.п.), розрізняють дрібніші категорії всередині виду – підвиди для диких та породи для хатніх тварин.
З тих назв, які вживаються на позначення рядів у розглядуваному словнику засвідчені ссавці, плазуни, земноводяні, безчерепні, покривники, кишкозябрі.
Збереглися без змін лише назви перших двох класів. Назва третього вживається нині без букви я – земноводні. Три останніх назви не збереглися в сучасній номенклатурі (в первісному вигляді).
Звичайно, це лише невелика частина назв таксономічних одиниць, які вживалися в той час. Виходячи з цих даних, ми не маємо змоги простежити розвиток усієї системи зоологічної класифікації. Далі розглянемо докладніше деякі з назв окремих родів і видів. Не всі з них збереглися донині. Деякі є рідковживаними або вузькодіалектними. Зрозуміло, що далеко не всі засвідчені номени стали надбанням наукової термінології.
Ось, наприклад, які синоніми на позначення жайворонка подано тут: жайворонок, жервінок, джайворонок, жайворонка, жайворошок, богостійник, набогастій, набогастійко, підборозня, молибі, трепещук, шкаворонок, шкаворонка, джаворонка, джаворошка, джеворошка, молибо, корибіг (І, 11–12).
Звичайно, до наукового вжитку увійшла тільки назва жайворонок. Проте з точки зору етимології цікавими є народні назви богастійник, набогастійко, молибі, молибо. Вони пов'язані із звичкою цієї пташки рано-вранці злітати в небо, причому вертикально, ніби стоячи. Наші пращури порівнювали це з молитвою, зверненням до Бога. Згадаємо звичай, який походить ще з дохристиянських часів – навесні випікати коржики у вигляді жайворонків. Цей птах здавна символізував світанок і прихід весни. Згадаймо, що «жайворонками» називають людей, які рано встають. Що ж до варіантів «жайворошок», «шкаворонок» і т. д., то вони цікаві як діалектологічний матеріал.
Взагалі велика кількість синонімів, засвідчена у словнику М. Шарлеманя та інших, з одного боку, переобтяжує словник, але водночас є цікавим матеріалом для дослідження народної розмовної лексики, частина якої вже втрачена. Ось, наприклад, який синонімічний ряд наводиться до іменника яструб: ястреб, ястріб, коструб, голуб'ятник, рябець, шуляк голуб'ячий, шуляка, скобець, гия, ястреб курячий (І, 11). З-поміж цих назв принаймні дві – коструб та гия – є нині майже втраченими.
Що ж до другого випуску – «Назви хребетних тварин», то тут нема такої великої кількості синонімів. Переважна більшість іменників, засвідчених тут, збереглась дотепер без змін. Але трапляються й ті, які не були пізніше кодифіковані. Окремі з них досить цікаві, заслуговують принаймні на те, щоб їх згадати. До таких належать зокрема назви морського котика – ухач морський, ухач гривастий (II, 13): назва кажана, чомусь відкинута фахівцями – нічвид (II, 141).
Звертає на себе увагу розмаїття назв вовка, якого тепер не зустрінеш, певно, в жодному словнику – нехар, нехаринець, звір, сірман, сіроманок, гудимець, звірак, флов (II, 55).
Після 1920-х рр. завдання лексикографів розділились. Нині у фахових словниках відсутні діалектизми, а в діалектних, навпаки, відсутні наукові назви, тим більше латинські. Тим ціннішим для нас є словник М. Шарлеманя й співавторів, бо він дає змогу простежити, як видозмінювалась зоономенклатура, перш ніж нормалізуватись.
Назви зоологічних рядів колись творилися за допомогою суфікса -уват(і): верблюдуваті. собакуваті (II, 14), бобруваті (II, 16).
Згодом під впливом російської мови було кодифіковано номени з елементом -подібні (калька рос. -образные). Наприклад, словосполученню человекообразные обезьяны відповідає людиноподібні мавпи.
Щодо назв комах, то вони не відрізняються значною різноманітністю. Одним з небагатьох винятків є сонечко. В даному словнику засвідчено такі назви – бабарулька, бедрик, поворож, бедрунка, щедрик, бездрик, коровка, бобруниця, ба-брун, бабрунька. бабиська, серденько (III, 29). Звичайно, всі вони залишились у діалектному вжитку.
Впадає в око синонім коровка, який не був кодифікований, на відміну від російської мови, де є єдиною літературною назвою цієї комахи – божья коровка.
Не прижилися в науковій номенклатурі цілком прозорі назви довгоносика – ховак (II, 26) та блохи – стрибка (там же), пов'язані з звичками цих шкідників – відповідно: ховатися й стрибати.
Звертає на себе увагу факт, що не були кодифіковані саме ті українські народні назви комах, які не схожі на російські: пор. червиця – древоточец (III, ЗО), щітниця – шерстолапка (III, 32), туровець – жук геркулес (III, 34), волощиця – шелкопряд (III, 35).
Уже з цих прикладів видно, яким шляхом розвивалася ентомологічна номенклатура – якщо українська назва творилася від іншого кореня, аніж російська, вона не мала шансів увійти до складу наукової термінології.
Звичайно, дискусійним є питання про те, які саме з тих назв, що побутують у розмовному мовленні, варто кодифікувати. Вирішальне слово тут, звичайно, має належати фахівцям. Але при цьому слід орієнтуватися на ресурси власної мови, а не сліпо копіювати способи термінотворення споріднених мов, як це мало місце при кодифікації назв комах.
Більш поталанило в цьому відношенні назвам інших безхребетних. Наприклад, равлик садовий – пор. рос. улитка садовая (III, 151). Принагідно слід відзначити, що інша назва равлика – завитка – не була кодифікована попри свою виправданість і прозорість.
На жаль, у лексикографічних джерелах наступних десятиріч уже неможливо знайти такого розмаїття зоологічної лексики. Тому ми й зробили предметом розгляду саме словник 1927–1928 рр. На його прикладі маємо змогу досить добре простежити тенденції розвитку номенклатури цієї галузі, а це може стати темою цікавого дослідження для Малої академії наук.

© Ігор СОКОЛ, м. Київ, УКРАЇНСЬКА МОВА Й ЛІТЕРАТУРА В СЕРЕДНІХ ШКОЛАХ, ГІМНАЗІЯХ, ЛІЦЕЯХ ТА КОЛЕГІУМАХ. – 2010. – № 1 www.osvita-ukrainy.com.ua