Рецензія на статтю Л.М.Сидоренко і Н.В.Тільняк «Термін в лексичному складі сучасної української мови»

І.О.Сокол,ст.викладач кафедри укр. мови,
літератури і культури, канд. філол. наук

У статті досить змістовно й у доступній формі викладено стислу історію фор-мування номенклатурної й термінологічної лексики української мови. Підкреслено роль давньогрецької й латинської мов у виникненні пласту лексики, що стосується культури, науки, знань про навколишній світ. Це природно, бо саме грецька й римська культури стояли біля витоків європейської цивілізації. Проаналізовано також загальне поняття «термін», його тлумачення в різних галузях.

Заслуговує на окремий детальний розгляд питання про взаємовідношення питомої й запозиченої лексики у складі терміносистем української мови. Як справедливо зазначають автори, якщо в рідній мові немає питомих слів на позначення тих понять, які передають іншомовні терміни, слід використо-вувати іншомовні слова – в даному разі це не є засміченням мови. У тому ж разі, коли існують відповідні слова рідної мови на позначення тих самих понять, краще користуватись ними.

Справді засмічують і компрометують мову деякі новотвори на зразок «рухосхід», «дрототяг» і подібні.

Вказано на те, що існує декілька способів термінотворення. Не можна надавати перевагу одному з них на противагу всім іншим, оскільки вони доповнюють один одного. Це, зокрема, прямий переклад іншомовних термінів (в т.ч. з російської), утворення термінів від іншомовних основ за допомогою власних суфіксів та префіксів і нарешті цілком самостійне термінотворення виключно засобами своєї мови.

На закінчення подається стислий огляд питання про існування в мові такого явища, як професійний жаргон (сленг), який нині набув поширення майже в усіх мовах світу. Незважаючи на те, що це явище може справді засмітити мову (в разі надмірного вжитку), без нього неможливо обійтися, бо в деяких галузях, наприклад у комп’ютерній справі, сленг «юзерів» – користувачів та професіоналів – уже став невід'ємною частиною міжнародного спілкування.

Звичайно, в межах однієї статті неможливо відобразити всі аспекти проблеми термінотворення на сучасному етапі. Проте його основні засади тут викладено глибоко й переконливо.

ОСНОВНІ ВІХИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ГІРНИЧОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ

Ігор Сокол, ст. викладач кафедри української мови,
літератури та культури НТТУ (КПІ)

Як відомо, до 1917 р. про будь-який серйозний розвиток науково-технічної термінології українською мовою не могло бути й мови. Цей процес фактично розпочався в 1920-х рр.. після закінчення громадянської війни, хоча окремі спроби мали місце й під час її. Проте стосовно термінології й номенклатури гірничої справи можна чітко вказати дату її наукового народження – 1924 р., коли почалась систематична термінологічна праця в Гірничій секції ІУНМ ВУАН. Н

а початку своєї копіткої роботи Гірнича секція опрацювала й відредагувала близько 1 тис. основних термінів галузі, які були використані як матеріал для словника Загальнотехнічної термінології. Вони були ще недосконалі через брак досвіду й обмежений час на їх розробку. Тому Гірнича комісія, працюючи далі, вдосконалила деякі з них. Учасниками цієї роботи були зокрема такі фахівці: Д.Мельников, Г.Зацерковнюк, В.Мамаєнко, М.Лещенко, П.Нечипоренко, В.Капелькін, Х.Лисенко, П.Василенко, які працювали переважно в Донбасі; було також запрошено науковців з різних міст України й тодішнього СРСР: М.Федорова, М.Соболевського, М.Шадлуна, Я.Греченка, І.Безкровного, А.Строну, П.Татаринова, Ю.Дуб'ягу та ін. З самого початку цей словник створювався як українсько-російський. Серед особливо цінних матеріалів, одержаних завдяки зусиллям вищеназваних та інших осіб, можна назвати такі:

1)термінологія маркшейдерської справи обома мовами, вироблена на нараді маркшейдерів у Дніпропетровську;

2)російсько-українська збірка термінів з гірничо-виробничої техніки, що подав акад. М.Федоров,

З)терміни з магнітометричної справи, які подав інженер-геолог А.Строна.

За розробленим тоді планом, Словник гірничої термінології повинен був охопити такі розділи:

1)гірничий інструмент та роботи;
2) підривну роботу;
3)попередні та детальні розвідки;
4)свердлувальну роботу;
5)шахтний вивіз;
6)водовідливання;
7)підіймання;
8)провітрювання;
9)підземне освітлення та струмопостачання;
10)пожежну та рятівну справу;
11)збагачування руд та вугілля;
12)золоту справу;
13)нафтову та газову справу;
14)видобування солі;
15)торфову справу;
16)видобування нерудних корисних копалин;
17)маркшейдерство;
18)магнітометрію.

(До речі, в той час уживалися терміни маркшАйдер та магнЕтометрія. Сучасного вигляду вони набрали вже у післявоєнний час.)

З дотичних галузей науки й техніки, близьких до гірництва, було взято найбільш уживані терміни геології, механіки, будівництва (голов. чин. фахового), електротехніки, шляхової справи та гідротехніки – в тій мірі, в якій вони стосувалися гірничої справи. Суто мовну редакцію словника зробив Є.Волошин.

«Словник гірничої термінології» з підзаголовком «проект» вийшов друком у Харкові – тодішній столиці УСРР – у видавництві «Радянська школа» 1931 р. Тоді ж було вперше розроблено засади термінологічного словникотворення. Основні з них були такі: головну частину словника було складено як російсько-українську. Коло російських термінів у дужках курсивом було подано пояснення до них. Тут же давалися позначки про науку, до якої належить дотичний термін. Коли якийсь російський термін мав декілька синонімів, їх було подано поряд. Якщо російський термін мав в українській мові різні відповідники, тоді їх було відділено один від одного цифрами із зазначенням, якому застосуванню має відповідати кожен з них. Двослівні терміни було подано тут у такому поєднанні, в якому вони зустрічаються у фаховій літературі, але на першому місці завжди стояв іменник.

Терміни, які Гірнича секція не рекомендувала до вжитку, було взято в квадратні дужки. Їх було подано тільки для довідок – коли б вони десь зустрілися фахівцеві, щоб знати їхнє значення. Такі терміни також були ілюстрацією до того, який саме був зібраний термінологічний матеріал для даного випадку.

В основному термінотворення й кодифікація номенклатури цієї галузі відбувалися в 1920 – 30-і рр. 19З8 р. вийшов «Порадник молодого гірника» А.Є.Ковальова – переклад російського видання СМГ 1933 р. На той час це був один з найповніших посібників з гірничого виробництва, й термінологія представлена в ньому досить повно. Слід сказати, що деякі основні терміни цієї галузі – німецького походження. Це зокрема шахта (Schacht), штрек (Streck), шурф (Schurf), шнек (Schneck), маркшейдер (Markscheider) та ін. Вони були запозичені ще в ХІХ ст. і відтоді збереглись.

Протягом майже всього періоду промислового розвитку Донбасу й Кривбасу терміни іноземного походження засвоювались через посередництво російської мови. Іноді виникали й питомі, на українському мовному грунті; вони частіше залишалися в усному мовленні гірників.

Розглянемо перш за все ті терміни й номени, які видозмінилися або перестали відповідати пізніше виробленим мовним стандартам. Усі нижчеподані приклади взято з СГТ; цифри означають сторінку.

Напр. алмаз (для бурения) – діямант (1), апофиза (жилы) – паросток (2), балансир, мех. – коромисло, рівноважник (З), барабан (цилиндр – в вороте, лебедке) – баран (3), благородный (металл) – доброродний (4), бобина (для каната) – шпуля, навій, мітниня (4), вентилятор – вітрогін (8), врубмашина – зарубувалка (12), выталкиватель (вагонеток) – випихач (15), горнозаводской – рудотопницький (18), жёлоб для грязи – ж. шлямбовий (23), завод – виробня (25), зарубка вертикальная – заруб сторчовий (28), игра (рельс) – підстриби (31), инхабад – оживник (3З), кабель шахтный – жильник шахтовий (33), канат – линва, мотуз, канат, лина, корда, мотов'яз, гужва (34 – 35) [З поданих синонімів саме у значенні «канат» збереглися лише канат, линва та гужва – останнє має розмовно-діалектний характер]; канатный путь – кодільний, кодоловий (35), качание насосом – смоковання (36), конгломерат – зліпинець, зліпняк, зліпище (З9), копер (вышки буровой) – лекріпець, міцняк, бабура (40), крепление балками – закріплення трямове (41), лебедчик – крутовий (44), магазин – 1)(склад, кладовая) – комора, склеп, гамазея (46), маркшейдерия – маркшайдерія, маркшайдерство, мірництво гірниче (47), мастер ламповый – лямпівник, лямповий (47), накатник (для крепления) – накіття (51), напластование - наверства, наверстування, наверствовання, нашарування, шарування, напластування (52) [З цього синонімічного ряду збереглися у фаховому вжитку лише нашарування та напластування]; орт – хрещик (57), отметчик (рабочий) – значій (60), пика (англ. двойн. кайло) – дзюбанець (65), пласт (руды, угля, глины) – верства, шар, скиба, ряд, пластів'я, штих, плат, платок, пласт, верствовиця (65) [З цих синонімів прижились і є вживаними сьогодні пласт, шар, штих, значно рідше верства]; пыж (для забивания шпура) – клейтух, клинтух (75), пыль инертная – пил байдужий (75), сила лошадиная – кінь механічний (85), сланец – лупак (87), убежище (от взрывов в галереях) – захисток (-стку), захист, пристановище, притулище, прихилище, схованка, притулиско, притулок (96) [З цього ряду синонімів прижилися тільки схованка й захисток; іменник притулок нині вживається дещо в іншому значенні]; устье (шурфа, шахты, скважины) – горло, гирло, горловище, устя, устінок, устьє (99) [Збереглось у цьому лексичному значенні гирло, рідше горловище]; футеровка (шкива) – хутрування, хутрування (101), цистерна нефтяная – станва нафтова (10З), чулан (шпур, направлен. вверх) – горовець (10З), шест – тичина, жердина, ялина, бовт(ь), жертина (104), шлак – жужіль (-желі), жужелиця, троска, віпса, гаріло, шлак, таріль, солта, жужлі (105) [З поданих тут синонімів було кодифіковано шлак та жужелиця]; шпат – скалинець, шпат (105) [Перша назва не стала літературною нормою]; штейгер – штайгер (106), щуп – штир, шип, пробний свідер, маца вилка (107) [2 останні терміни не були кодифіковані]; эфель – сирець (108), якорь трубный – кітва трубна (108), я´мщик (рабочий-торфяник) – кидальник, ямкар (109).

Вже з цього переліку видно, що гірнича термінологія й номенклатура на той час перебувала ще в стадії формування; чимало наведених тут номенів не увійшли згодом до професійної термінології, а деякі лишилися тільки в усному вжитку.
Загалом же з термінологічної точки зору порадник А.Ковальова цікавий тим, що містить майже всю гірничу номенклатуру, яка була кодифікована на той час – другу половину 1930-х рр.

Тоді вже було чітко встановлено – без будь-яких синонімів – назви основних технологічних процесів: вертикальні або шахтоподібні виробки (рос. вертикальные или шахтообразные выработки), свердловини (рос. буровые скважины), розшуки (рос. поиски), розвідки (рос. разведки), проходження шахт (рос. проходка шахт), заглиблення шахт (рос. углубка шахт) та ін.

Тут уже нема такої кількості синонімів на позначення одного й того ж номена, як це ми бачили у попередньому словнику. Чітко встановлено назви одиниць техніки, які застосовуються для видобутку вугілля: врубові машини – ударні й різальні; відбійний молоток або механічне кайло (ПМГ 95), ланцюгові різальні машини (ПМГ 99); наводяться також назви технологічних процесів транспортування вугілля: доставка від вибою до відкочувального штреку; рудничне відкочування по штреках до ствола шахти; піднімання на поверхню. Розглядаються два основні типи механізмів для доставки вугілля: конвеєри та скрепери. Було уточнено й погоджено з російською номенклатурою практично всі терміни галузі, щоб уникнути неправильного тлумачення. (Це стосується й інших галузей народного господарства.)

Згодом лексикографічну працю й збирання номенклатури з народних уст (зокрема на Донбасі) перервала Велика Вітчизняна війна. Робота із складання й видання технічних галузевих словників і довідників поновилася досить активно під час т.зв. «відлиги» др. пол. 1950-х – поч. 1960-х рр. У 1959 р. вийшов «Українсько-російський гірничий словник» за ред.. О.А.Ковшулі, М.З.Гармаша, М.С.Зільбана. Він включав бл. 20 тис. термінів.

Звичайно, в ньому вже не могло бути такого розмаїття синонімів, яке спостерігаємо в довоєнних джерелах. Переважну більшість номенів на той час було остаточно нормалізовано. Зокрема термін маркшейдер (РУГС 105) набув такої ж форми, як у російській термінології, а не маркшайдер, як у довоєнній фаховій літературі. До іменника шахта подано З9 прикметників, напр. буровугільна, вентиляційна, водовідливна, видавальна, витяжна, похила, негазова, небезпечна щодо пилу й газу (РУГС 259); окремі терміни мають синоніми, але не більше двох, напр. підйомна (піднімальна, підіймальна) (РУГС 260).

До іменника штрек подано 48 визначень (РУГС 264). Більшість є кальками російських термінів, але є й винятки, напр. восстающий – підняттєвий. До терміна штанга додано 24 визначення (РУГС 263), зокрема бурова, ведуча, обертова, вибивна, гнучка, консольна, ловильна, напрямна, насосна, відбійна і т.д. До іменника шпур подаються 17 визначень (РУГС 262-263). Це ж стосується деяких інших номенів.

Майже всі вони з сьогоднішнього погляду не викликають заперечень. Нормалізація номенклатури на той час була вже практично завершена. Проте залишались окремі випадки, коли одному російському терміну відповідав цілий ряд синонімів. Напр. подгонка 1)підгонка; (неоконч. действие) підганяння, 2)пригонка, припасування; (неоконч. действие – еще) приганяння, припасовування (РУГС 160); подошва вспучивающаяся – випираюча підошва, підошва, що випирає (здимається, випинається) (РУГС 161). Але таких випадків небагато. Трапляються також нечисленні синоніми до окремих термінів – переважно прикметників, напр. пустотелый – порожнистий (пустотілий) бур; свободнопадающий – вільноспадний (вільнопадаючий) бур (РУГС 14). Рідко, але трапляються синоніми до іменників, напр. свод обрушения – склепіння обвалення (обрушення) (РУГС 203).

Можна відзначити ще момент, який стосується не тільки професійної термінології, а й загальномовного питання: щодо вживання (або невживання) дієприкметників, напр. быстродействующий – швидкодіючий, який (що) швидко діє; быстрорежущий – швидкорізальний, швидкоріжучий, який (що) швидко ріже; быстротвердеющий – швидкотвердіючий, швидкотверднучий, який (що) швидко твердіє (твердне) (РУГС 15).
Це питання залишається й досі нез’ясованим остаточно. На наш погляд, у вищенаведених випадках усі словосполучення мають право на вживання.

Після початку 1960-х рр. знов настала тривала перерва у словникотворенні – більш ніж на чверть століття. Фундаментальні словники фахової лексики стали виходити наприкінці 1980-х рр., під час перебудови в СРСР.

Особливо зросла потреба в них, коли Україна стала суверенною державою. 199З р. вийшов у світ «Короткий гірничий словник» за ред.. О.В.Колоколова. Він значно відрізняється структурою від словника 1959 р. Його можна назвати короткою енциклопедією галузі. Якщо у РУГС не було жодної власної назви (це не входило в завдання авторів), то КГС містить зокрема назви родовищ корисних копалин, і не тільки нашої країни. Наводяться й терміни геології, адже вона невіддільна від гірничої справи.

Словник був підготовлений до друку працівниками Дніпропетровського гірничого інституту. Від попередніх праць такого роду його відрізняє досить велика кількість статей, що містять інформацію про науково-дослідні установи, напр. Інститут автоматизації вугільної промисловості (КГС 4), вищі навчальні заклади, напр. Грузинський політехнічний інститут (КГС 43). У довідці про кожен навчальний заклад містяться дані про кількість студентів – гірників та геологів. З точки зору термінології словник цінний тим, що містить не просто переклад з російської, як РУГС, а тлумачення багатьох термінів і номенів. Крім того, деякі термінологічні сполучення подаються тут уперше. Незважаючи на стислість, словникові статті про вугільні, газові й нафтові родовища досить точні й містять необхідні дані, наприклад, для студентів відповідних спеціальностей. На жаль, одна з відповідних статей містить помилку: «Іллінойський вугільний басейн – вугільний басейн у США, розташований у шахтах (підкреслення наше. – І.С.) Іллінойс, Індіана та Кентуккі.» Звичайно ж, треба: «у штатах».

Щодо загальних назв – термінів і номенів гірничого виробництва, тут їх менше, ніж у РУГС, бо видання 199З р. має дещо іншу спрямованість – довідникову.
Нарешті 2007 р. у м.Слов'янську Донецької обл. вийшов друком «Словник найуживаніших термінів гірничої справи» (автор О.В.Колган; 326 с.), який містить близ. 5 тис. термінів.

Загалом можна зробити висновок, що майже вся, за невеликим винятком, термінологія гірничої галузі на сьогодні нормалізована й відповідає загальномовним стандартам.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.КГС – Короткий гірничий словник. За ред. О.Колоколова. К., 199З. – 212 с.
2.ПМГ - А.Є.Ковальов. Порадник молодого гірника. Пер. з 3-го рос. вид. Х.: ДНТВУ, 1938. – 212 с.
3.РУГС – Російсько-український гірничий словник. К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – 272 с.
4.СГТ – П.Василенко, І.Шелудько. Словник гірничої термінології (проект). Х.: Рад. школа, 1931. – 160 с.
5.СМГ. А.Е.Ковалёв. Спутник молодого горняка. Изд. 3-е. М. - Л. - Новосиб.: Госгориздат, 1933. – 204 с.

Нова лексична картотека

Ігор Сокол, ст. викладач кафедри української мови,
літератури та культури НТТУ (КПІ)

У Києві на вулиці Грушевського, 4 зберігається воістину неоціненний скарб для всіх, хто шанує рідну мову, – лексична картотека. На картках, які створювались .протягом, десятиліть, зафіксовано цитати з першоджерел, майже всі слова, що побутують у мові, навіть архаїзми, історизми, професіоналізми й чимало діалектизмів.
Історія картотеки бере початок у далекому 1919 р., коли Президія Всеукраїнської академії наук ухвалила рішення про збереження для нащадків письмових свідоцтв існування й функціонування слів української мови, яка вперше після століть поневолення набула статусу державної. Вже наступного року, хоча ще не відгриміли бої громадянської війни, почалося детальне вивчення писемних джерел — нечисленної тоді наукової літератури, молодої, але вже серйозної української публіцистики, художніх творів і перлин фольклору. Тоді в цій важливій справі брали участь не лише мовознавці, а й робкори та сількори — люди, які, не маючи вищої освіти, розуміли, як важливо зберегти для майбутніх поколінь словниковий скарб мови.
Звичайно, значну частину тодішнього фонду картотеки становили слова, породжені радянською добою, індустріалізацією, першими п'ятирічками тощо. Незважаючи на постійну загрозу звинувачення в націоналізмі, мовознавці 1920-30-х заклали міцний фундамент для національного корпусу нашої мови. На жаль, воєнне лихоліття завдало нищівного удару по цій благородній справі: під час боїв більшість карток згоріла. Одразу після війни розпочалася робота з відновлення картотеки. Коли не вистачало навіть простих друкарських машинок, записували чорнилом, обов'язково синього або фіолетового кольору, на картках чітко визначеного формату.
Особливу увагу приділяли точності цитати, взятої з первинного тексту, точному посиланню на джерело з обов'язковим зазначенням року видання й сторінки. На окремих картках наклеювали уривки текстів, вирізаних з журналів або навіть книжок – частіше тих, які постраждали у воєнні роки й збереглися не всі сторінки. На цих пожовклих від часу картках можна й нині прочитати щирі рядки тих поетів, чиї імена сьогодні, на жаль, згадують нечасто, зокрема творців української дитячої поезії. Справді, чи багато скажуть нинішнім школярам, навіть найкращим учням, такі імена, як Іван Нехода, Наталя Забіла, Марія Пригара, Валентин Бичко.
В шухлядах картотеки зберігаються – нехай у «розрізаному» вигляді – чудові вірші про пори року, природу нашого краю, про Крайню Північ, Середню Азію, обробки народних казок.
На картках, можна простежити розвиток української наукової й технічної термінології. Хіба можна уявити газету 1970-80-рр., де не було б слів референдум, рейтинг, плюралізм, консенсус? Та й не лише їх...
Тож у 1987 р. ухвалено рішення про створення нової картотеки. Особливо інтенсифікувався процес створення нових карток після 1990 р. Змінюється суспільство — змінюється мова. Хоча, звичайно, не всі мовні процеси бувають позитивними. Згадаймо, у післяреволюційне десятиріччя також було чимало мовного сміття, яке потім зникло. Звичайно, зникне частина нинішніх «неологізмів», які нам іноді намагаються нав'язати деякі ЗМІ. Ось лише один приклад: «дрототяг» – ліфт. Така «творчість» лише дискредитує мову й поступово відійде в минуле.
Нині нова картотека налічує вже 16 шаф. і робота триває. До неї внесено й дещо-з «добре забутого старого».
Адже протягом десятиліть у картотечних фондах не було й не могло бути цитат з творів Володимира Винниченка, Івана Багряного, Василя Барки, Уласа Самчука, Олени Теліги, Євгена Маланюка, Василя Стуса, Олеся Бердника, Миколи Руденка.
Хотілося б сказати про людей, які становлять «кістяк» картотечного колективу. Багато років цю роботу в Інституті мовознавства, нині Інституті української мови, очолює: Надія Неровня. Також тут працюють Ольга Миронюк, Наталя Мельник, Ірина Прядко.

Вивіски – обличчя наших вулиць

Ігор Сокол, ст. викладач кафедри української мови,
літератури та культури НТТУ (КПІ)

Сьогодні великого значення надається питанню: "Як ми говоримо?". Слід поміркувати і над тим, як ми пишемо. Йтиметься не про наукову літературу, й навіть не про щоденні друковані видання, а про ті написи-вивіски, які всі ми бачимо щодня і часом навіть всупереч бажанню запам'ятовуємо. Чи завжди в нас усе гаразд? На жаль, це не так. Почнемо із спогадів про недавнє минуле.

Коли автор цих рядків тільки навчився читати, – у 1960-і рр. – чи не першим реченням, яке прочитав у житті, було:

"Незакомпостирований талон не дає права на проїзд".

Так продовжували писати в трамваях це слово десятиріччями, за трафаретом, виготовленим у давні роки. Лише після 2000 р., на початку другого десятиріччя незалежності, довелось побачити у цій фразі "закомпостований" – як воно й має бути по-українськи.

Щодо табличок з назвами вулиць – окрема розмова. На Борщагівці якось кореспондент столичного видання сфотографував написи з чотирма варіантами назви однієї з вулиць: СимИренка, СемЕренка, СЕмиренка, СимЕренка.

Звичайно, правильним є перший варіант. Але чи замінили решту табличок? Боюсь, що ні – це грошей коштує...

На Бессарабській площі приблизно половина будинків має написи "Бессарабська пл.", а половина – без подвоєння. Нормою за сучасним правописом є ця власна назва з подвоєнням.

На проспекті Возз'єднання ті, хто виготовляв номери будинків, забули або не знали, що в цьому слові два префікси: воз- та з-, отже, слід писати не лише два Н, але й два 3. Але ж ті, хто пише на металі фарбою, на довгі роки! –мусять бути більш грамотними, аніж школярі.

Це – щодо столиці. А тепер подивимось, що відбувається на Київщині. У Переяславі-Хмельницькому "переклали" назву вулиці Алексєєва, перетворивши її на "Олексієва" – на щастя, не на всіх табличках. Вибачте, але якщо ми почнемо перекладати прізвища з мови на мову, то робитимемо з Іванова – Джонсона або навпаки. Так можна й до абсурду дійти!

Стосовно помилок у прейскурантах та назвах товарів у крамницях –особливо чомусь продовольчих –можна було б скласти цілу гумористичну збірку, але це не наше завдання. Відзначимо лише кілька помилок, на наш погляд, найкумедніших: "Ковбаса ПрЕдніпровська". Дослівно це означає "дуже дніпровська". Коментарі зайві...
А про назву найвідомішого салату й говорити годі: вЕнИгрЕт, вИнИгрет, вінігрет, а треба ВІНЕГРЕТ.

Біля Будинку кіно не так давно довелось бачити табличку:

"Зустріч з режисером Володимиром Меншовим".

Звичайно, слова менше, менший пишуться без м'якого знака – на відміну від російської мови. Але це не стосується прізвища! Автор широко відомої кінострічки "Москва сльозам не вірить" у написанні будь-якою мовою –Меньшов.

Уже півтора десятиріччя минуло, як в наш побут – і відповідно до мовлення – потрапили, з-поміж інших нових для нас реалій, піцца та казино. Проте цей термін виявився, певно, замалим для того, щоб чітко виробити правопис цих двох слів. На вивісках зустрічаються два варіанти написання кожного з них: піЦЦа – піЦа та казИно –казіно. Згідно з нині діючим правописом мовною нормою є перший варіант.

Окремим питанням, значною мірою дискусійним, є правопис географічних назв, надто іноземних. Скажемо принагідно, що в цій галузі мовознавства – ономастиці й досі нема єдиної думки про те, як правильно передати засобами своєї мови назву географічного об'єкта, що перебуває на території іншої держави. Цілковитої логіки тут, певно, годі шукати. Вже, мабуть, ніхто не пояснить, чому назву найбільшого міста США ми вживаємо без перекладу: Нью-Йорк (до речі, наші західні сусіди поляки її переклали – Nоvу Jогк), а назву іншого американського міста чомусь у перекладі: Новий Орлеан. Так історично склалося –ось і вся відповідь...

Можна б тут не торкатися цього питання, але, заходячи іноді до крамниць – книжкових та канцтоварів, доводиться бачити географічні карти. Написання деяких назв на них ріже око. Що ж, можна звикнути до Гельсінкі замість Хельсінкі та до Ємену замість Йємену. Хіба що відомості про них доведеться шукати у словниках не на ту букву... Але хотілося б сказати про інше.

Невизначеним і певною мірою болючим питанням є передача в українському написанні білоруських та російських географічних назв. Схоже, що тут виробляється подвійний стандарт: назви білоруських міст намагаються наблизити до мови оригіналу, а назви російських – навпаки, дещо українізувати. Ось кілька прикладів. Як відомо, особливістю білоруської мови є сильне "акання": Оскільки основним принципом білоруської орфографії є фонетичний, А пишеться замість ненаголошеного О, а буква О – лише під наголосом. Але чому це маємо наслідувати ми? Нехай білоруси пишуть Магілёу, Мазыр, Барысау, а ми писатимемо Могильов, Мозир, Борисов. Мабуть, білоруси на нас за це не образяться. Ми ж не ображаємось на них за те, що вони пишуть Харкау, Адэса, Запарожжа.

А ось щодо географічних назв на території Росії... Питання дещо складніше. На нових географічних картах можна прочитати, наприклад: Вороніж, Таганріг. Назва першого з цих міст до 1918 р. писалась через "ять". Справді, цій "старорежимній" букві в російських словах відповідає Е, в українських – І: белый – білий і т.д. Отже, Вороніж цілком вкладається в цю схему. Написання ж назви другого міста через І правомірне, якщо етимологічно справді пов’язано з іменником РІГ.

Але подивимось на питання дещо ширше: чи слід захоплюватись українізацією російських географічних назв за допомогою І? До чого це може призвести? Сьогодні – Таганріг та Вороніж, а що завтра – може, СаратІв? А далі –Тамбів, Псків? Та невже?

Й нарешті – вже набридле, але й нині не всім зрозуміле питання про ті назви, які в російській мові закінчуються на –поль, а в українській одні: –поль, інші –піль. Росіянам можна не морочити собі голови цим питанням, бо всі подібні власні назви згідно з російським правописом закінчуються однаково. Українці ж мусять у цьому випадку думати про походження слова –інакше не уникнути прикрих помилок. Отже – одні з них мають у своєму складі той самий корінь, що у слові ПОЛЕ. До таких належать, зокрема, Тернопіль, Бориспіль.

Другі ж пов'язані походженням з грецьким "поліс" – місто. Оскільки аристократія Російської імперії кінця XVIII – початку XIX ст. захоплювалась грецькими назвами, вони з'явилися на півдні саме в той період. Це Севастополь, Сімферополь, Тирасполь, Нікополь, Мелітополь, Маріуполь, Ставрополь.

Таким чином, написання Сімферопіль, Севастопіль, Маріупіль та ін., яке іноді проривається на газетні шпальти, в т.ч. навіть у Києві, є неприпустимим. Про це не слід забувати.

Назви столиць – колись і тепер

І.О.Сокол, старший викладач кафедри української мови,
літератури та культури НТТУ (КПІ)

Як відомо, звучання слова "Київ" у різних мовах відрізняється мало. Але чи кожній столиці в цьому поталанило так, як нашій? На жаль, ні. Найчастіше неправильній інтерпретації назв міст сприяв своєрідний мовний егоїзм: краще змінити на свій лад, аніж називати правильно. До того ж і норми правопису змінювались. Якщо російський правопис протягом радянського періоду зазнав змін двічі – 1918 та 1956 рр., то український за цей час-аж 6 разів! Це відбилося зокрема у правописі іншомовних географічних назв, в т.ч. назв столиць держав. Погляньмо, як видозмінились деякі з них.

Хоча відповідно до норм українського правопису подвоєння приголосних у власних назвах зберігається – напр., Голландія, Марокко. Ліс(с) абон (як, до речі, й Росія) в цьому випадку чомусь залишався винятком. То його писали з одним «с», то з двома. Таке авторитетне видання, як "Українська радянська енциклопедія" 1960-х рр. подає назву португальської столиці з одним с. Згідно з сучасним правописом (1990 р., остаточна редакція 1993 р.) нормою є подвоєння. Сподіваємося, це назавжди.

Назва іспанської столиці також довгий час "випадала" з загальноприйнятих норм української мови, оскільки писалася через і: Мадрід, тоді як у всіх інших географічних назвах традиційно після р вживалось и: Париж, Рим, Рига. У новому правописі цю розбіжність ліквідовано. До речі, це зручно й для російськомовного населення, оскільки тепер Мадрид - як, до речі, Алжир та Вашингтон, пишеться так само, як по-російськи.

Щодо Рима - окреме питання. У назві столиці Італії насправді нема й ніколи не було звука і, тим більше букви и. В оригіналі назва цього міста звучить як Рома. Проте в нас цей варіант, звичайно, не приживеться, бо нагадує "зменшене" чоловіче ім'я. Та й взагалі "не пощастило" багатьом відомим італійським містам: ми називаємо їх неправильно, напр. Неаполь (а треба На'полі), Генуя (замість Джено'ва) та ін. Певно, так і лишиться.

Мабуть, найбільше з-поміж західноєвропейських столиць видозмінили назву столиці Данії. Ми вимовляємо Копенгаген, а мовою оригіналу – Кьобенхавн. До речі, друга частина слова – "хавн" – означає "гавань". Насправді ніякого "гаген" там немає.
Не завжди однаково звучала й назва столиці Фінляндії. Колись, за часів шведського, а згодом російського панування це місто називалося Гельсінгфорс. Коли Фінляндія стала незалежною, її столиця офіційно здобула назву Хельсінкі. Тепер же, згідно з новою редакцією правопису, нормою написання є Гельсінкі. Хоча в принципі латинську букву Н засобами нашої мови можна передавати як через Г, так і через X.

Окремо слід торкнутися питання правопису назв столиць країн, які були республіками Радянського Союзу, а тепер звуться "ближнім зарубіжжям". Столиці Вірменії та Грузії - Єреван і Тбілісі, перебуваючи в складі Російської імперії, звалися відповідно Ерівань, Тіфліс. На початку радянського періоду історії їх назви було виправлено.
А ось назва столиці Азербайджану (мовою оригіналу – Баки) у більшості мов світу так і залишилась Баку. Мабуть, тому, що носіям російської (як і західноєвропейської) артикуляції вимовити «кы» важко, або й неможливо.

У Радянському Союзі існувала певна розбіжність: мовою "міжнародного спілкування" - російською - назви деяких республік писались не так, як їхніми рідними мовами. Це стосується й назв столиць. Наприклад, естонці лише з 1989 р. домоглися, щоб назва їхньої столиці в російському правописі передавалася не лише з двома л, але й з двома н: Таллинн. Нині це стосується й українського правопису. Інша річ – хто може так вимовити?

Хоча назва колишньої столиці Казахстану складається з двох слів Алма-Ата, що означає в перекладі "батько яблук", проте згідно з правилами казахської граматики вона і в радянський час, і нині писалася й пишеться Алмати. Слов'янськими ж мовами так почали передавати це слово лише на межі 1980-х та 1990-х рр., перед розпадом СРСР.

Назва столиці Туркменії нині й для нас звучить не Ашхабад, а Ашгабад. Хоча, як уже зазначалось, звуки г та х, особливо в тих мовах, які досить віддалені від нашої, можуть взаємозамінюватись. У даному разі, як нам здається, це не принципово. Але слід поважати думку туркменів - якщо вони так бажають, нехай буде Ашгабад. До речі, якщо точно дотримуватись правопису носіїв кожної мови, слід було і Ташкент писати через о: Тошкент, бо так прийнято по-узбецьки. Але до цього поки що не дійшло.

Схожа історія з назвою столиці Молдови. Кожному, хто виріс у Союзі, була відома назва в російській транскрипції Кишинев (український варіант Кишинів). Проте, починаючи з кінця 1980-х pp., а особливо після розпаду СРСР, молдавани наполягають, щоб у ЗМІ завжди звучала назва Кишинеу – як вона звучить їхньою мовою.

Нарешті про назви столиць двох територіально найбільших країн світу Росії та Китаю. Здавалося б, невже важко вимовити слово Москва? Але ж її як тільки не кличуть: англійці Moscow, французи – Moscou (читається Моску), німці - Moskau. Чому це так? Виявляється, західноєвропейцям важко вимовляти три приголосні звуки підряд. Для нас це дивно, але так і є.

Якщо ми скажемо китайцю, який не вивчав європейських мов, слово Пекін, він нас не зрозуміє, бо такої назви у китайській мові просто немає. Як же вони називають свою столицю? Насправді - Бейцзін (у деяких діалектах Бейпін). Це слово складається з двох частин і означає в перекладі "північна столиця". Назву Пекін ще в середньовіччі придумали європейські мандрівники, щоб не вимовляти специфічно китайське звукосполучення "цз".

А тепер помандруємо по карті на південь від Китаю. Там знаходиться Бірма, яку тепер частіше називають М'янма. Мешканці цієї країни завжди називали свою столицю Янгон , але світові ще з часів британського панування був відомий варіант Рангун. Нині назва Янгон є загальноприйнятою, але оскільки світ звикає до неї поступово, на деяких географічних картах назви Янгон та Рангун співіснують.

На закінчення слід сказати: наші пращури через свою недостатню обізнаність або недбалість колись наробили у власних назвах чимало помилок. Наприклад, назва колишньої турецької столиці, мабуть, була запозичена в усній формі, бо у всіх слов'ян звучить Стамбул, а мовою оригіналу – Істанбул. Певно, хтось колись просто недочув...

Тож слід бути пильним й обережним, щоб не наробити нових помилок, які буде важко потім виправити.

ОРНІТОНОМЕНИ ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ ТА НАЗВИ ЕКЗОТИЧНИХ ПТАХІВ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ (ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ)

Ігор Сокол, канд. філол. наук, ст. викладач НТУУ (КПІ)

Орнітологічна номенклатура – одна з найдавніших груп лексики, оскільки птахи відігравали важливу роль у житті людства. За походженням вона неоднозначна. Значна частина номенів сягає ще праслов'янської доби. В сучасній українській багато назв птахів іншомовного походження. Серед них є найменування птахів, що водяться в наших краях, так і екзотичних.

Птах кеклик належить до ряду куриних родини фазанових. Назва птаха тюркського походження: уйг. кэклик, узб. каклик, кирг. кекилик "куріпка". Назва цього птаха зафіксована лише у XX ст.: кеклик, кам'яна куріпка. В Україні акліматизована в Кримських горах (УРЕС, II: 52).

До родини сивкових належать бекас, дупель, вальдшнеп, гаршнеп, кроншнеп. Ці птахи мають й інші назви, але кодифіковано було саме ті, що мають іншомовне походження.
У XIX ст. зафіксовані такі найменування бекаса: баранець, бекас (Піск. І вівчарик, бекас (там само); бекас, вівчарик, баранець, полежань (Тим., І); бек пт. Scolopax – вівчарик, баранець, баранчик, хаква (У-С); крехтун, барашек (бекас – охот. название) Gallipago coelestis (Сом.); бекаси; дубельт, кряк (кшик), баранець (бараник) (Верх. Зоол.); бекас, -са (Гр., І).

Номен бекас було запозичено з фр. becasse, можливо через посередництво нім. Beckas, походить від фр. bес "дзьоб" (Фаем., II: 46; ЕСУМ, І: 164).

Дубельт – назва іншого спорідненого птаха.

Кряк, кшик – звуконаслідувальні слова. Крехтун походить від дієслова крехтати, також звуконаслідувального в основі (ЕСУМ, III: 87).

Полежань, ймовірно, мотивується тим, що птах часто перебуває в лежачому положенні. Назви вівчарик, баранець, баранчик мотивовані тим, що птах супроводить отари овець. Хаква – етимологічно неясне слово. Ймовірно – з прадавньохазарської мови.

Назва дупель не одразу закріпилася в українській мові. На межі XIX– XX ст. зафіксовано найменування: дупель Scolopax major (Бр.); лежень, дупель – охотн. название. Gallinago major (Сом.); дубельт, -та.

Бекас, дупель, Scolopax major (ГР. , І) . Отже, на початку XX ст. нормативної назви ще не було вироблено. Нарешті з кінця 1930 рр. номен дупель було зафіксовано у словниках: (РУС: 170; УРС, І: 471; II: 436). Слово дупель запозичено з нім. Dubbelt, Doppelschnepfe через польське посередництво Dubelt (Фасм., І: 554; ЕСУМ, II: 139).

З німецької мови були запозичені й інші назви птахів, утворені за одним зразком: напр., вальдшнеп (Waldschnepfe – лісовий кулик), гаршнеп – Haarschrnepfe волосяний кулик) та кроншнеп (Kronschnepfe), що складається з основ: Кrone – корона, вінець" та Schnepfe – "кулик" (СІС).

Назву кроншнеп у джерелах XIX ст. та першої половини XX ст. не зафіксовано. Птаха називали переважно кульоном (див. вище), а кроншнеп у словниках з'явився у повоєнний час (СУМ, IV: 365).

Лісовий птах родини куликових з темно-рудуватим забарвленням в українській мові іменувався валешник (Сом.), валюшень (Бр.). Засвідчені й інші назви цього птаха: валешник, слаква, хаква Scolopax rusticóla (Сом). Б.Грінченко вводить у реєстр свого словника: валюш, вальшнеп, валюшень (Гр., І: 125). Назва вальдшнеп у сучасних словниках з'являється з 50-х р. XX ст. (УРС, І: 112; СУМ, І: 287).

Назви слуква, гаршнеп засвідчено в кінці XIX ст.: гаршнеп – охотн. название. Gallinago gallinula (СОМ: 582); гаршнеп Scolopax gallinula (Бр.: 87). Лише у післявоєнний період було кодифіковано номен гаршнеп (ФУ, IV: 311), який увійшов до "Фауни України", т. Птахи.
На позначення тропічного водяного птаха із ніжно-рожевим оперенням в українській мові засвідчено назви: дивобусь, краснобусь (Нік.); багрокрилець, поломінник, дивобусь, краснобусь (Шарл.).

Майже всі ці слова пов'язані з червоним кольором оперення- птаха.

Назва дивобусь – поєднання основ див(о)- і бус- , пов'язана із словом бусол (ЕСУМ, II: 67). Номен фламінго (СУМ, X: 604) запозичений з португальської мови; порт. Flamingo походить від лат. flamma (полум'я) (СІС). Він є нормативним у сучасній українській мові.
Хижий птах роду соколоподібних в сучасній українській мові має назву гриф (СУM ІІ 169); гриф чорний (гриф черный) Aegilius monachus L. (У літ-pi) (ФУ, 2; 45). У живому народному мовленні з кінцевим п – грип (Нік).

У ХІХ–XX ст. спостерігається зростання кількості назв екзотичних птахів, пов’язане з розвитком науки і культури, популяризацією знань про тваринний світ інших континентів. Як правило, назви птахів іншомовного походження не утворють окремих найменувань для самця і самки.

Канарка становить один з винятків. Словник Є. Желехівського містить номени: канарок (канарашок), -рка Kanarienvogel, канариха (Жел., І: 333).

У словнику за ред. Б. Грінченка маємо: канарка, -ки, канарейка, канарок, канарейка самец, канарейко, -ка, самец канарейка (Гр., II: 214).

Більшість цих слів увійшло до сучасних словників (виняток становить лише канарейко, яке властиве розмовному мовленню).

Сучасний словник української мови узаконює номени канарка і канарок, -рка; канарейка й канар, -а (СУМ, IV: 87). У сучасній українській мові назви канарейка й канар вживаються рідко.

Лексема папуга збереглася з давнього періоду без змін: папуга. Птица попугай. По-немецки: r Papagej (Біл-Нос). Новим для ХІХ ст. є наявність назв окремих різновидів папуг: папуга сива, ара, какадуки – рід довгохвостих папуг, які поширені в троаічних лісах Центр. І Півд. Америки ( Верх., Зоол.:66-67). Именник ара започичено з індіанської мови тпі-гуарані; какаду – білий папуга – з малайськ. – kakatua, через голл. Kakatoe, нім. Kakadu (СІС).

Слід сказати, що форма какадуки (очевидно, одн. какадук), зафіксована в підручнику І. Верхратського, не прижилася в мові. У XX ст. засвідчено найменування різновидів папуг: папуга хвиляста (Шарл.); какаду (СУМ); ара червоно-синій (Шарл.); жако – сірий папуга, лорі – вид птахів ряду папугоподібних (СІС); запозичено з малайської мови.

Назва страус (нім. Strauss < struthio) вживається в сучасній українській мові на позначення роду безкільових птахів (СІС). її фіксують словники XIX – поч. XX ст.: струсь (Жел.); страус африканський (Верх., Зоол.: 79).

У різних джерелах XX ст. фіксуються іменники: страус – струсь (Дуб.); страус – струсь, трус, трусько (Нік.); страус – струсь африканський, струсь, трусь, трусько (І–Ш); стусь (Рак.); струс, -а (стравс) (Кис); страус – струсь (Пан.).

З перелічених назв у сучасній українській мові усталився номен страус: страус орн. страус (УРС); страус, – а (СУМ).

У працях І. Верхратського зустрічаємо найменування видів страуса: нанду, бігач, ему (Верх., Зоол.: 81). Назву нанду за¬позичено з індіанських мов через посередництво іспанської (СІС), а номен ему – з мов Океанії (СІС).

Назву найменшого в світі птаха колібрі чи не найперше засвідчує І. Верхратський: (Верх., Зоол.: 63). Згодом воно з'являється в інших джерелах: колібрі (книжн.) (Нік.), колибри, зоол. колібрі (невідм.), колібра (-ри) (Кр.), колібрі (СУМ). Слово колібрі запозичено з карибської мови через посередництво французської й іспанської (СІС).

Лексеми слукострусь (утворено із слука (слуква) + струсь) та ківець (утворено за допомогою суфікса -ець від ківі) не прижилися в мові. У першій третині XX ст. спостерігаємо різні назви цього птаха: ківі, безкрил, ківець, слукострус (Шарл.). Кодифіковано було лише номен ківі (або ківі-ківі). Останнє, ймовірно, йде від пташиного звуконаслідування. Саме слово ківі запозичено з маорійської мови (СІС).

Назва марабу запозичена з французької мови, куди в свою чергу прийшла з арабського мурабіт "пустельник" (СІС). Спершу цей номен вживався з кінцевим т: марабут (-та) (Кр., II: 483). Проте надалі вживається форма марабу: марабу (Нік.); марабу, боцьван-марабу (Шарл.); марабу (УРС); марабу (СУМ).

Вперше у XX ст. засвідчено орнітономен тинаму: тінаму (Шарл.); Тинамуподібні, тинаму, схованохвості – рід кільових птахів (УРЕС). Назва цього птаха, ймовірно, запозичена з індіанських мов, бо тинаму живе в Південній Америці.

Номен пінгвін уперше засвідчений у XX ст.: пингвин, зоол. пінгвін (Кр.; Пан.; РУС; УРС; СУМ). Назву запозичено з англійської мови – penguin, в якій у свою чергу походить від латинського penguis (опасистий, огрядний) (СІС).

Назву кондор має птах підряду американських грифів, яку було запозичено з мови кечуа через посередництво іспанської (СІС). Цей іменник уперше зафіксовано на початку XX ст.: хорс кондор (Верх., Зоол.). Слово хорс тут неясне; ця назва птаха не прижилася.

У 1920-х pp. зустрічаються такі найменування: кондор, стервак індійський (Шарл.). Друга назва мотивована тим, що птах їсть трупи тварин – стерво (ИЗП). Проте надалі зустрічається лише кондор: кондор (-ра) (Кр.); кондор (Пан.); кондор (УРС); кондор (СУМ).

Назва одного з екзотичних птахів утворена з двох частин: лірохвіст. Вона вперше засвідчена в XX ст.: рос. Лирохвост – орнит. –лірохвіст (-хвоста) (Кр.); лірохвіст, -хвоста {орн. лирохвост) (УРС); лірохвіст, – воста (СУМ). Це найменування мотивоване тим, що хвіст птаха нагадує музичний інструмент – ліру (ИЗП).

Уперше у XX ст. з'являються назви викопних птахів, що зникли мільйони років тому. Звичайно їх назви створили вчені: археоптерикс, первоптах (Шарл.); археоптерикс, первоптах довгохвостий – первісний викопний птах (УРЕС); іхтіорніс (Кр.). Археоптерикс – перший у світі птах, який став родоначальником усіх птахів. Його назву утворено з гр. "археос" – стародавній, первісний та "птерис" – птах (СІС). Іхтіорніс жив у воді й добре плавав; харчувався рибою. Його назва утворена з гр. "іхтіс" – риба та "орніс" – птах (СІС).

Частина орнітономенів іншомовного походження невідмінювані: жако, ківі, колібрі, ему, нанду, тинаму, какаду, марабу, моа, лорі та ін. Один з небагатьох винятків становить ара.
Назв птахів, запозичених з інших мов, в українській мові понад 30.

Найдавнішим запозиченням є шпак – з польської (зафіксовано в XVI ст.). Пізніше засвідчено назви струсь, папуга – у XVII ст.; ремез – у XVIII ст. Але найбільш активно розпочався цей процес у XIX ст. у зв'язку із прогресом науки, розширенням кола знань про навколишній світ. Закономірно продовжився процес запозичень у XX ст.

З німецької мови запозичено назви: вальдшнеп, гаршнеп, кроншнеп, з французької через посередництво німецької – бекас, з англійської пінгвін, з португальської – фламінго. Деякі найменування були засвоєні з неєвпропейських мов, але через посередництво індоєвропейських, наприклад: какаду – з малайської через голландську; нанду – з індіанських мов Південної Америки через іспанську; марабу – з арабської через французьку. Нарешті окремі орнітономени запозичені з мов населення тих територій, де ці птахи водяться: ему, ара, тинаму та ін.

Чимало запозичених орнітономенів виявлено в говорах, що контактують з іншими мовами, у тому числі й неслов'янськими: наприклад, гаракаль "дятел" – з угорської; кокостир "лелека" – з румунської. На українському ґрунті на основі запозиченої лексеми вальдшнеп були утворені назви валюш, валюшень, валешник.
Список скорочень та використаних джерел
1. Біл-Нос. вид. В. В. Німчук.І.Бр. 1894. –55 с. Білецький-Носенко П. Словник української мови / Підгот. до: -К., 1966. –424 с.
2. Браунер А. А. Заметки о птицах Херсонской губернии. – Одесса 1894 – 55 с.
3. Верх., Зоол. Верхратський І. Зоольогія на низші кляси шкіл середних. – Львів, 1906. –204 с.
4. Гр. Грінченко Б. Словарь української мови: В 4-х т. – К., 1907–1909.
5. Дуб. Дубняк К. В. Російсько-український словничок термінів природознавства і географії. – Кобеляки, 1917. – 40 с.
6. ЕСУМ Етимологічний словник української мови. – К., 1982-1989. – Т. І–III.
7. Жел. Желехівський Є., Недільський С. Малорусько-німецький словар: В 2-х т. – Львів, 1866.
8. ИЭП Иллюстрированная энциклопедия птиц. – Прага, 1990. – 592 с.
9. І–Ш Іваницький С, Шумлянський Ф. Російсько-український словник: В 2-х т. – Вінниця, 1918.
10. Кис. Кисілевський К. Словничок української мови. – Станиславів, 1927. – VIII, 392 с.
11. Кр. Російсько-український словник / За ред. акад. А. Ю. Кримського. – К, 1924–1933, –Т. І–II.
12. Нік. Ніколаєв В. Ф. Матеріяли до української наукової терминольогії. Матеріяли до терминольогії по природознавству. – 4.1. Назви звірів, птиць, комах та інш. – Полтава, 1918. – 60 с.
13. Пан. Паночіні С. І. Словник біологічної термінології. – Харків, 1933. – 89 с.
14. Піск. Піскунов Ф. Словниця української (або югової-руської) мови. – Одеса, 1873. –IV, 152 с.
15. РУС Російсько-український словник. – К., 1937. – 889 с.
16. СІС Словник іншомовних слів. – К., 1977. – 775 с.
17. Сом. Сомов Н. Н. Орнитологическая фауна Харьковской губернии. – Харьков, 1897. –680 с.
18. СУМ Словник української мови: В 11-ти т. – К., 1970–1980.
19. Тим. Тимченко С. Русско-малороссийский словарь: В 2-х т. – К., 1897– 1899.
20. УРЕС Український радянський енциклопедичний словник: В 3-х т. – К., 1986–1987.
21. У-С Уманець М., Спілка А. Словарь російсько-український.– К., 1925.– 1149 с.
22. Фаем. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: В 4-х т. – М, 1986–1987.
23. ФУ– Фауна України: В 40-а т. – К., 1957, 1977, 1979. – Т. IV–V. (Вип. 1, 2). Птахи.
24. Шарл. – Шарлемань М. В. Словник зоологичної номенклатури. – Ч. 1 Назви птахів. – К., 1927. – 63 с.

НОВІ СЛОВА В СУЧАСНІЙ ПРЕСІ

Ігор СОКОЛ, кандидат філологічних наук,
НТУУ "Київський політехнічний інститут"

Для нашого часу є характерним збагачення як усного, так і писемного мовлення новими словами й виразами, які ще в порівняно недавньому минулому або не існували, або ж мали вузьку сферу вжитку. В останні десятиріччя все більшого поширення набуває процес взаємодії та взаємозбагачення усного і писемного мовлення.

З одного боку, в повсякденне мовлення входить наукова і технічна лексика, раніше відома тільки вузькому колу фахівців. Це пов'язано з прониканням у всі сфери життя науково-технічних процесів, із зростанням загального рівня культури й освіченості народу. З другого боку, в літературну писемну мову потрапляють нові слова й вирази із усного мовлення.

Відображення процесу взаємодії усного і писемного мовлення помітне у лексиконі періодичних видань. Преса як один із засобів масової інформації, дуже чутливо реагує на зміни у мовленні. Це й зрозуміло, адже її призначення — саме відгукуватися на злободенні події, факти й явища сьогодення, ясна річ, за допомогою відповідних мовних засобів.

Звернімося до конкретних прикладів. Спочатку оглянемо назви осіб. Досить часто натрапляємо у газетах на слово несун. Воно означає розкрадача державної власності — це колишня розмовна, іронічна назва.

«Летючі загони працівників міліції... ведуть боротьбу на широкому фронті: від викриття підпільних «фірм» до затримання несунів» (Рад. Україна).

А ось інші приклади: «Немала заслуга В. Барабаша в тому, що в Дніпропетровську виріс передовий і боєздатний колектив ліфтовиків» (Рад. Україна);

«Трасовики [газопроводу Уренгой — Ужгород] повинні зробити все можливе, щоб передові методи праці ставали нормою роботи всіх» (Роб. газ.).

Іменники ліфтовик, трасовик утворені від слів іншомовного походження за допомогою суфікса -ов/ик, аналогічно до лісовик. Вони увійшли у мову засобів масової інформації з професійної лексики.

Утворюються назви не лише осіб, а й предметів, явищ, процесів тощо. Трапляється і так, що найменування людини за родом занять стає назвою машини або механізму, що виконує ту ж саму або подібну роботу.

Напр., узяте з розмовної мови двірник: «Дослідний зразок механічного двірника КО-309 виготовлено на експериментальному заводі «Шляхмаш» (Веч. Київ).

Іноді слова, що здавна живуть у мові і всім відомі, набувають цілком нових значень: «Радянський Союз вніс на зустрічі пакет важливих пропозицій» (Рад. Україна, тобто «групу взаємопов'язаних пропозицій, питань, положень і т. ін.»).

Проте не завжди такі семантичні неологізми є вдалими. Наприклад, викликає сумнів доцільність уживання слова діапазон у такому значенні: «У планах колективу (цукрозаводу) розширення продовольчого діапазону» (Рад. Україна).

У пресі знаходимо також чимало нових стійких словосполучень. Одним з них є поєднання слова адміністрація з прізвищем нинішнього американського президента.

«Проти політики адміністрації Рейгана, яка роздуває гонку озброєнь, насамперед ядерних, виступають усі тверезомислячі люди на Землі» (Веч. Київ).

Слід зазначити, що слово адміністрація у значенні «уряд» уживається здебільшого тоді, коли йдеться про США. З'явилися також інші стійкі образні словосполучення: «Як же захищається Америка від «білої смерті»?

Щороку на боротьбу з наркоманією витрачається понад півтора мільярда доларів з державної казни» (Рад. Україна); «Один з мозкових трестів США «Ренд корпорейшн» (Рад. Україна);

Адреси «малого кіно» незабаром розширяться за рахунок трьох перших відеосалонів, які відкриваються в місті [Миколаєві]» (Рад. Україна).

Щоправда, вираз «мале кіно» (тобто відеофільми) ще не став широковживаним, але поступово популяризується. Слова обростають новими відтінками значень, напр.: «Не ми блокуємо переговори, за ходом яких стежить усе прогресивне людство» (Прапор комунізму).

«Введення в дію всіх пускових загальноосвітніх шкіл не забезпечено» (Рад. Україна). Тут слово пусковий — складова частина стійкого словосполучення пусковий об'єкт, що поширилося в мові завдяки газетам з професійної говірки будівельників. Іноді слово набуває іронічного забарвлення: «За день накручую [говорить таксист] до чотирьохсот кілометрів» (Рад. Україна).

Звичайно, поява нових слів і словосполучень у процесі взаємодії усного й писемного мовлення ще не означає, що вони стали (або стануть) загальновживаними. Серед них є і не зовсім вдалі, про що вже йшлося вище. Загалом же взаємодія необхідна для розвитку мови.

БУДИНОК-МУЗЕЙ МИХАЙЛА СТАРИЦЬКОГО

• 
  
  Ігор СОКОЛ, кандидат філологічних наук,
  НТУУ "Київський політехнічний інститут"

У давньому, історичному районі столиці, на вулиці, яка нині носить ім'я Панаса Саксаганського, на межі ХІХ-ХХ ст. мешкали видатні діячі української культури. Саме тут міститься комплекс, до якого входять музеї Лесі Українки, Миколи Лисенка, Михайла Старицького. Неподалік, на вулиці Жилянській, знаходиться музей Панаса Саксаганського, що теж є складником комплексу.

Наймолодший з-поміж цих культурно-просвітницьких установ музей М.Старицького – він відкрився 24 серпня 2002 р.

А клопотатися про створення будинку-музею нащадки видатного письменника почали ще в повоєнні роки, проте не вистачало коштів. До того ж у цьому приміщенні тривалий час містився районний військкомат. Мрія про увічнення пам'яті визначного культурного й громадського діяча втілилась у життя лише на початку XXI ст. Дуже багато зусиль до цієї важливої справи доклала Наталя Терехова, яка тепер очолює музей. Крім неї, тут працюють Наталя Колчанова, Тетяна Лінчук та Ірина Щукіна, справжні ентузіасти своєї справи, які не шкодують сил, щоб відшукати й зберегти найдрібніші факти з життя того, хто в неймовірно важких умовах боронив українське слово.

У музеї Михайла Старицького щодня проводяться цікаві, змістовні екскурсії. Під час цих своєрідних уроків учні, студенти та й відвідувачі старшого віку дізнаються багато нового про М.Старицького і його близьке оточення – справжніх подвижників української культури й мистецтва.

Міститься музей у тому ж двоповерховому будинку, де жили Старицькі. Майбутній письменник, який рано осиротів, виховувався в сім'ї своїх родичів –Лисенків.

Починається огляд експозиції з вітальні, де можна побачити портрет М.Старицького замолоду, картуш вистави "Різдвяна ніч" за М.Гоголем, з якої, власне, й розпочався музично-драматичний жанр в українському мистецтві. Тут є піаніно й канапка, які належали сім'ї Старицьких. Інші представлені побутові речі – копії.

Далі – кабінет, у якому письменник займався творчою працею. Бачимо його фотопортрет уже в зрілі роки, меморіальний стіл з чорнильним прибором, заповіт, написаний рукою господаря будинку. На стінах – барельєфи Шекспіра, Ґете, Міцкевича, групове фото, зроблене в Полтаві 1903 р. на врочистому відкритті па¬м'ятника (.Котляревському. Поряд з М.Старицьким бачимо М.Коцюбинського, В.Стефаника, Б.Грін-ченка... На етажерці – відкритий том п'єс німецького драматурга Г.Гауптмана, над перекладами творів якого письменник працював в останні роки життя.

У третій кімнаті мешкала дочка М.Старицького Марія – відома театральна діячка. Світлини на стінах відображають епізоди розвитку українського театру початку XX ст.
За Маріїною кімнатою – їдальня, де збиралася за обіднім столом уся дружна сім'я. На жаль, меблі й посуд – не меморіальні. А от біла скатертина справді належала другій дочці письменника – Людмилі (вона відома в літературі як Старицька-Черняхівська).

У наступній кімнаті можна побачити унікальне подарункове видання поеми Т.Шевченка "Гайдамаки". Тут чимало меморіальних предметів побуту. На стіні – сімейне фото Лисенків, а також портрет поета й перекладача Івана Стешенка, родича сім'ї Старицьких, який згодом став міністром освіти Центральної Ради, через що й зазнав репресій у 30-х рр.
Поряд міститься кабінет Л.Старицької-Черняхівської. Деякі особисті речі письменниці збереглися до нашого часу, а також її портрет роботи художника Фотія Красицького.

У сьомій музейній кімнаті відвідувачів чекає сумна розповідь про рідних письменника, які загинули під час сталінського терору. Не повернувся із заслання внук М.Старицького –

Ярослав Стешенко, який прожив лише 35 років. Загинула в 38 років онука Вероніка Черняхівська. Син Юрій – юрист, правознавець, –зазнавши несправедливих переслідувань, помер у Сухумі від серцевого нападу. Людмила Черняхівська, не витримавши тяжкого шляху до Казахстану, на початку війни померла в дорозі. Дочка Оксана Стешенко загинула 1942 р. на засланні у Казахстані.

Увагу екскурсантів привертають листи, адресовані Сталіну й Берії – нащадки роду Старицьких намагалися розшукати рідних, висланих "без права переписки". Більшість людей ще не знала тоді, що цей "евфемізм" означав розстріл.

Восьма кімната певний час належала родичам письменника. Тут мешкала його онука Вероніка, яка працювала перекладачем. У цій кімнаті можна побачити її портрет роботи Олександра Мурашка. У щоденнику Вероніки є такий запис: "Мені дуже хотілося б, щоб Україна хоч трохи зробилася похожа на культурну державу".

В останній кімнаті зібрано речі, які належали онуці письменника – Ірині Стешенко. Вона була актрисою театру "Березіль", яким керував Лесь Курбас. На фотографіях бачимо її в різних ролях – як драматичних, так І комічних. З 1949 р. працювала перекладачем. У бібліотеці І.Стешенко чимало книжок у її перекладах, зокрема кілька томів п'єс В. Шекспіра.

Саме вона зберегла для нащадків порцеляновий посуд, сорочку й рушник свого уславленого діда.

Відвідувачі – люди різного віку й різних професій – щиро вдячні працівникам музею, які бережуть пам'ять про корифеїв вітчизняної культури. Ось два записи з книги відгуків.

Дякуємо всім тим, хто зберіг, відтворив, доніс до сьогоднішнього дня історію славетної родини Старицьких, хто присвятив своє життя звеличенню української національної культури. Вражені трагічною долею цієї родини. Бажаємо, щоб ваш музей став ще одним осередком долучення молоді до історії та культури українського народу.

Душа зігрівається від того, що потиху-помалу відроджуються наші святині і, зокрема, ця пресвітла хата-музей великого Старицького! Усе це подвір'ячко, яке оточують три святих для кожного українця будинки – Лесі, Лисенка і Старицького, такий потрібний, такий чистий, такий духовний простір у Києві, куди треба і хочеться прийти, набратися доброї аури. Дякуємо всім, хто допоміг відреставрувати будинок М.Старицького. Безмежно вдячні керівництву музею-ансамблю за ентузіазм, за гостинність, за безкорисливу нелегку працю.

Подібних відгуків багато. Бо немає людей, які, оглянувши кімнати гостинної оселі Старицьких, не відчули б гордості за свій народ, за свою культуру, творену непересічними особистостями.

ВИЗНАЧНА КУЛЬТУРНА ПОДІЯ

• Ігор Сокол, м.Київ

25 березня 2004 р. в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві відбулася презентація книжки наукового співробітника музею Володимира Яцюка "Віч-на-віч з Шевченком: іконографія 1838-1861 рр.".

Ця праця – цінний внесок у дослідження життя і творчості нашого генія. Адже чимало його портретних зображень у широкий науково-мистецький обіг вводиться вперше. Видання є досить вдалою спробою якомога повніше представити прижиттєві портрети Кобзаря (збереглося 10 світлин, 70 самозображень, 42 портрети роботи сучасників) та його зображення на смертному одрі (їх чотири). Посмертну маску та погруддя зробив Федір Каменський.

"Тарас Шевченко... У кожного він свій. Образ найщирішого лірика і гнівного бунтаря, поета, художника, людини, духовного батька відродженої української нації постає перед внутрішнім зором сучасника завдяки поетичним, прозовим і малярським творам митця, щоденнику й листуванню, спогадам друзів. Однак цей збірний портрет з уяви не був би таким виразним, якби не було змоги окреслити його достеменним зоровим образом, ба,– навіть розмаїттям образів, серед яких і автопортрети художника, і портрети роботи його сучасників, і прижиттєві фотографії Шевченка.

Все те – дуже цінне й важливе, бо недаремно ж великі митці твердили, що для них портрет людини є живим відбитком її душі..."– пише упорядник книжки. Значна частина репродукованого й докладно коментованого матеріалу маловідома або й зовсім невідома.
Тим часом творчість Шевченка-художника невіддільна від його поетичної творчості. Як наголошували промовці, він брався за створення автопортретів лише тоді, коли був охоплений натхненням, жив передчуттям нових поетичних творів. Зокрема, присутнім було продемонстровано автопортрет, подарований поетом княжні Варварі Рєпніній, яка відіграла значну роль у його житті. Вираз авторового обличчя відображає глибокі й складні почуття, якими він жив у той час.


Іноді В.Яцюку доводилося виконувати працю не лише упорядника, а й реставратора. Наприклад, у надзвичайно плачевному стані був автопортрет 1860 р. (у смушковій шапці). Щоб зробити якісну репродукцію, довелося відновлювати лак, який майже зовсім стерся. Цей портрет – у "мужицькому" вбранні – своєрідний виклик Шевченка, який повернувся із заслання, усім тодішнім ворожим силам. Він ніби демонструє свою нерозривну єдність із народом, з якого вийшов, чиїми боліннями завжди жив.


Учасники мистецького вечора почули чимало цікавого про Шевченків живопис. Дехто, можливо, вперше відчув, якої глибокої експресії сповнені його ілюстрації до власних творів, зокрема, до поем "Катерина" і "Перебендя". Вони справді вистраждані, бо за все життя митця з-під його пензля і пера не вийшло жодного байдужого твору. Увесь доробок Кобзаря виразно автобіографічний. Враження, вихоплені художником з навколишньої дійсності (а вона була досить сумною) й закарбовані в художніх творах, назавжди залишили слід у душах усіх, хто сприйняв їх серцем.


Окрім автопортретів, до яких Т.Шевченко брався переважно під час поетичних осяянь, у його малярській спадщині чимало персонажів, наділених власними портретними рисами. Це, зокрема, солдат на малюнках "Казарма", "Байгуші", "Кара колодкою", "Кара шпіцрутенами", "Киргизеня".


З портретів Шевченка, виконаних його сучасниками, найбільш відомі станкова літографія видатного французького митця А.Мульорона та гравюра петербурзького художника Георгія Гогенфельдена за оригіналом Михайла Микешина (з "Кобзаря" 1860 р. як фронтиспіс книжки). Окрема сторінка портретної Шевченкіани – замальовки в жанрі дружнього шаржу й карикатури, створені Карлом Брюлловим, Василем Жуковським, Михайлом Микешиним, Василем Штернбергом та іншими, близькими поетові митцями. Сповнені доброзичливого гумору, ці зображення дають можливість побачити знайому постать у несподіваному ракурсі, відчути реальність особи поета й ширше – його доби.


На щастя, збереглися також 10 фотопортретів, зроблених у Петербурзі й Києві після повернення поета із заслання, коли фотографія тільки-но почала входити в широкий ужиток. Ці документальні зображення – цінний матеріал для всіх шанувальників поета.
Альбом "Віч-на-віч з Шевченком..." – підсумок тривалої і складної роботи багатьох науковців над дослідженням прижиттєвої іконографії Т.Шевченка.


Упорядник цього унікального видання Володимир Яцюк багато років працює в музеї.

Народився він 1946 р. на Житомирщині у Дзержинську (нині містечку повернуто історичну назву – Романів). Йому належать статті про маловідомі аспекти життя й творчості людей, чия доля перетиналася з Кобзаревою, зокрема, Михайла Башилова, Якова де Бальмена, Амвросія Ждахи, Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, про художників Опанаса Сластьона і Василя Тарновського. З 1989 р. дослідник видав кілька надзвичайно цікавих праць: "Живопис— моя професія: Шевченкознавчі етюди", "Рукою власною – Тарас Шевченко", "Офорти Т.Шевченка: "Мальовнича Україна", "Таїна Шевченкових світлин", "На спомин рідного краю: Україна у старій листівці: Альбом-каталог" (у співавторстві), "Малярство і графіка Тараса Шевченка: спостереження, інтерпретації".


Новий альбом побачив світ у видавництві "Балтія-Друк", яке створили сім років тому громадяни Литви в Україні.


Художній альбом "Віч-на-віч з Шевченком..." – це перше в Україні видання, присвячене генію, виконане в альбомному форматі. Добираючи матеріал, упорядник доклав чимало зусиль для того, щоб створити багатогранний портрет Тараса Шевченка, розшукав рідкісні роботи вітчизняних і зарубіжних художників, висвітлив не відомі раніше факти біографії митця. Майже третина із зібраного тут матеріалу оприлюднена вперше. У виданні вдало поєднано мистецький підхід, ґрунтовний науковий добір матеріалу й популярний виклад, що робить його цікавим не лише для фахівців, а й для широкого кола читачів.


Вишуканий дизайн, сучасне оформлення, що включає суперобкладинку, резюме й перелік ілюстрацій українською та англійською мовами, використання найновіших поліграфічних технологій і матеріалів – усе це дало можливість створити цінну річ.


Презентація нового видання стала справжнім святом. У стінах музею під акомпанемент бандури (артист Роман Гриньків) звучали пісні на слова Кобзаря, а також українські народні пісні. Потім Леся Чарівна (Ступак) виконала дві пісні без музичного супроводу. Дуже цікавими були і виступи культурних діячів. Мистецтвознавець Дмитро Степовик, зокрема, наголосив на тому, що альбом є значним кроком на шляху вивчення Шевченкової малярської спадщини, і щиро подякував збирачам матеріалу та видавцям.

МУЗЕЙ-КВАРТИРА ПАВЛА ТИЧИНИ

• 
  
  Ігор СОКОЛ, НТУУ "Київський політехнічний інститут"
  

Понад двадцять років тому в Києві з'явився новий музей – Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини. Нині роботою музею керує Тетяна Сосновська – родичка поета, філолог за освітою. Крім неї, тут працюють Любов Кравченко (заступник директора), Наталія Яшина (завідуюча експозицією), Григорій Донець (завідуючий фондами), Ангеліна Полотай (старший науковий працівник, дочка відомого бандуриста, який був знайомий з Тичиною), Надія Похолюк (старший науковий співробітник).

Саме завдяки цьому невеличкому, але дружному і залюбленому в свою справу колективу з'явилися книжечки, що доповнюють знаний здавна образ поета: "П.Тичина. Лірика" зі вступним словом Івана Драча "Як співає соловейко, або Інтим поета"; "Соняшні кларнети" із статтею міністра Центральної Ради Андрія Ніковського, книжка, в якій у первозданному вигляді відтворено ранні збірки "Плуг" та "Замість сонетів і октав"; "Панахидні співи", "З юнацького зошита", "Вибране" зі спогадом Михайлини Коцюбинської "З любов'ю і болем"; "Тичина-художник" зі статтею Миколи Шудрі "Цвітуть мелодії поезії".

У кімнатах першого поверху музею експонуються книжки, фотографії, картини, пов'язані з ушануванням пам'яті П.Тичини в наш час; на другому поверсі, у квартирі поета, майже все збережено в такому вигляді, як було за його життя.

– Тетяно Вікторівно,– звертаюся до директора музею,– розкажіть, будь ласка, про історію створення музею-квартири,

– По смерті Павла Григоровича дванадцять років у квартирі мешкала його дружина. Коли її не стало, з'явилася постанова Кабінету Міністрів УРСР про створення тут меморіального музею. Протягом двох років збиралися експонати для поповнення музейного фонду.

Меморіальна квартира відкрила двері для відвідувачів у січні 1981 р., коли відзначалося 90-річчя з дня народження поета. Протягом 20 років директором тут була внучата племінниця П.Тичини Ірина Блюдо. Завдяки зусиллям її та інших ентузіастів до експозиції додалися листи, рукописи, книжки з дарчими написами багатьох відомих людей. Як і в будинку-музеї Максима Рильського в Голосієві, у нас зберігаються предмети хатнього вжитку (зокрема, меблі, музичні інструменти), які належали родині поета.

– Хто найчастіше відвідує музей?

– Близько 80 відсотків відвідувачів – учні й студенти. Бувають і дошкільнята із сусіднього дитячого садка. Кияни ведуть сюди своїх гостей з інших міст. Часом заходять просто приїжджі, які хочуть десь перепочити. Часто саме в нашому музеї в них пробуджується інтерес до творчості поета, яку вони "проходили" у школі: Супроводжуючи відвідувачів по залах музею, ми обов'язково враховуємо їхній вік, фах, місце навчання.

Скажімо, з учнями гімназії або ліцею гуманітарного профілю проводиться бесіда дещо інша, ніж з учнями математичних шкіл або технічних коледжів. Деякі вчителі, за домовленістю з керівництвом музею, проводять тут відкриті уроки, присвячені творчості поета. Такі уроки справляють незабутнє враження на молодь.Екскурсоводи наголошують на тому, що поет не захоплювався "побутом" у його міщанському розумінні, тобто не збирав предметів розкоші.

Він дбав насамперед про духовну атмосферу власної оселі. Про це свідчать музичні інструменти (рояль, кларнет, бандура), картини, зібрання книжок, які є в кожній кімнаті. Література, музика, живопис протягом усього життя були супутниками П.Тичини. Він грав на фортепіано, бандурі, кларнеті та гобої, добре малював. Кларнет був його улюбленим інструментом – звідси й назва однієї з ранніх збірок – "Соняшні кларнети".

– Будь ласка, кілька слів про роль образотворчого мистецтва в житті поета.

– Можливо, якби доля склалася трохи інакше, він став би професійним художником. Адже його вчителем був відомий живописець Михайло Жук. Він готував юного Павла до вступу до Петербурзької художньої академії, але здійснитися цим намірам перешкодили скрутні життєві обставини.

– Чи враховуєте, зустрічаючись із школярами, нову програму з літератури?

– Звичайно, але не обмежуємося нею. Звертаємо найбільшу увагу на те, у чому найбільш сильний і оригінальний Тичина. Це – пейзажна, інтимна та філософська лірика. Розглядаємо також його дитячі вірші та ранню творчість, яка передувала першій збірці. Скажімо, такі юнацькі вірші, як "Розкажи, розкажи мені, поле...", "А я у гай ходила", "Хор лісових дзвіночків"– це справжні перлини, що ніскільки не старіють з роками.Та й вірші, присвячені революції, неоднозначні. Поет і тут – багатогранний. Згадаймо всім відомі поезії "На майдані" та "Як упав же він..." Висловлювання "за отамана буде", "прощавайте, ждіте волі", "прапори цвітуть" можна тлумачити по-різному. Адже отаман – не червоноармійське звання. І хтозна, якого кольору ті прапори... Бойовий вигук "Слава! Слава!" не був властивий червоним бійцям – вони кричали "Ура!". "Революціонер", від чийого удару "захитався світ", – не обов'язково більшовик. Адже в українській революції брали участь різні політичні сили.

Відомий вірш "Листи до поета" зазвичай трактують так: поет одержав листи від трьох дівчат, одна з яких – естетка-міщаночка, про що свідчать "Еллади карта" й "на етажерці лебідь", друга – дівчина "з народу", яка дорікає поетові за те, що він пише "не так, як у Тараса", третя – затята більшовичка, закидає йому відрив від революційної дійсності.Проте можливе й інше прочитання цього вірша! Авторка трьох листів – та сама, але листи написані в різний час.

Перший, написаний до Першої світової війни, відзначається душевністю, простотою і ясністю письма Тичини. Згодом, підпавши під вплив декадентів, він, як відомо, захопився формалістичними експериментами, за що й дістав у другому листі сувору критику.Третього листа написано вже під час революції, яку поет не встиг (або не захотів) відобразити у своїй творчості. Цей лист закінчується фразою: "Ви – сила, і з вас ще буде комуніст". Очевидно, для авторки слово "комуніст"– це, відповідно до її світогляду, найвища похвала.

Скажете, жінка з міщанського середовища не могла стати революціонеркою? Ще й як могла! Пригадаємо хоча б Коллонтай...Це лише окремі моменти, що свідчать про те, наскільки глибоким був поет у своєму творчому світобаченні. Це тема надзвичайно широка...З наступним проханням я звертаюся до Григорія Донця:

– Прошу, розкажіть докладніше про структуру музею тим, хто ніколи не був у ньому і, можливо, не скоро буде, скажімо, через географічну віддаленість від столиці чи брак коштів. Адже нині привезти сюди тридцять учнів з Миколаївщини чи Закарпаття, м'яко кажучи, дуже непросто...

– Меморіальна квартира складається з п'яти кімнат: це кабінет, робоча кімната, спальня, бібліотека і вітальня, де подружжя приймало гостей.

– Що можна назвати скарбами музею?

– Справжнім, неоціненним скарбом є численні автографи Павла Тичини, а також листи до нього визначних діячів культури (М.Зерова, М.Рильського, М.Могилянського, А.Казки, В.Сосюри, І.Дніпровського, М.Жука, Ю.Михайліва, П.Козицького, Г.Верьовки, М.Чернявського, А.Ніковського, І.Микитенка, В.Самійленка, Я.Коласа, Я.Купали та ін.). А ще книжки, подаровані музею, з дарчими написами О.Гончара, П.Загребельного, Л.Ви-шеславського, Л.Новиченка, О.Ющенка, Б.Степанюка, Є.Сверстюка, Р.Лубківського, І.Драча, О.Лупія, М.Воробйова та інших видатних людей.Отак розмовляючи, простуємо до кабінету, куди часто приходили відвідувачі у громадських справах, адже Тичина був народним депутатом України та Радянсько¬го Союзу. Тут письмовий стіл, чимало картин, до речі, як і в інших приміщеннях, а також рояль та бандура, на яких інколи грав поет.
На столі – календар, який не перегортався з дня смерті господаря квартири. На ньому дата– 16 вересня 1967 р.

У робочій кімнаті кілька книжкових шаф, на стінах – малюнки самого П.Тичини, а також картини таких визначних майстрів, як О.Шовкуненко, К.БІлокур, М.Глущенко, М.Дерегус, В.Касіян та ін.

У спальні, куди не заходили гості, Тичина тримав власні твори, видані в перекладах різними мовами. Навмання беру одну з книжок. Це, виявилося, білоруське видання. Читаю початок вірша, який особливо зворушує:

• Браты мае! Хацеу бы вас знайсці. Я вашы гапасы пачуу аж з фронту. Хоць не страчауся з вамі я у жьіцці,– а вас усіх адчуу. У пачуцці дакрыкнуу голасам да гарызонту. Адказ байцам на фронт"

Бібліотека, де книжкові шафи сягають стелі, часто була для поета справжнім "творчим притулком". Інколи до глибокої ночі просиджував він тут, працюючи над поемою-симфонією про Григорія Сковороду, яка, на жаль, так і залишилася незавершеною. Проте навіть її фрагменти, опубліковані вперше 1971 р., напередодні 250-річчя з дня народження видатного філософа й поета, свідчать, що це винятковий твір і він справді заслуговує на таке музичне найменування: симфонія.

Загалом в особистій бібліотеці поета понад 21 тис. книжок. Причому це, за невеликим винятком, видання, зібрані вже по війні. Адже в евакуацію до Уфи (у роки війни весь цвіт української творчої інтелігенції опинився на башкирській землі) П.Тичина прихопив лише дві валізи книжок, решта довоєнної бібліотеки загинула під час окупації Києва.
Крім скарбів світової художньої культури, у бібліотеці чимало книжок, написаних знайомими поета. Виявляється, Тичина добре володів кримсько-татарською мовою і мав багато друзів серед кримських татар. Можна лише здогадуватися, які переживання викликала в його душі депортація татар з Криму...

Тут можна потримати в руках і почитати твори Тичини, видані всіма слов'янськими мовами, а також англійською, французькою, німецькою, італійською, іспанською, румунською, грузинською, вірменською, азербайджанською, перською, єврейською, казахською, таджицькою, осетинською, турецькою, татарською, кримсько-татарською, башкирською, бурятською, чуваською, китайською, японською.

До речі, сам поет теж був майстерним перекладачем. Перекладаючи поезії з різних мов, він користувався прозовим перекладом ("підрядником"), але завжди намагався зберегти й донести до читачів творчу індивідуальність автора. І це йому блискуче вдавалося.
У вітальні і досі йдуть годинники, що відміряли час за життя поета. Є також телевізор і магнітофон, які тепер можна побачити лише в старій кінохроніці, бандура, на якій грав П.Тичина та його гості-музиканти. Та ще один книжковий раритет – перша в історії України енциклопедія, видана в Західній Україні на початку 30-х рр.

На жаль, світ побачило лише три томи... Це – неоціненний скарб. Адже після приєднання Західної України до СРСР 1939 р. "ідеологічно ворожа" література вилучалася й знищувалася. До наших днів збереглося лише кілька десятків примірників цієї унікальної енциклопедії. Як же ті три томи потрапили до поета? За версією Г.Донця, П.Тичина відвідав Львів, як тільки з "польського" він став "радянським", і вивіз енциклопедію ще до "чистки"...

Старий плюшевий ведмедик і керамічний баранець, подаровані друзями чи знайомими, теж викликають у відвідувачів теплі почуття, адже це – часточка життя видатної людини.Час, проведений на Терещенківській, 5, залишив приємне, незабутнє враження. Тому запрошую і вас відвідати музей-квартиру нашого геніального поета, якому випало жити й творити в нелегкі часи.

ДОРОБОК УЖГОРОДСЬКОГО НАУКОВЦЯ

• 
  
  Ігор СОКОЛ, кандидат філологічних наук, м. Київ
  

Викладач Ужгородського університету, кандидат філологічних наук Наталя Венжинович – науковець досить широкого профілю: її праці (а їх понад 50) торкаються таких аспектів лінгвістики, як українська діалектологія, зіставне й порівняльне мовознавство, когнітивна лінгвістика, проблеми функціонування сучасної літературної мови та ін.

Протягом 2001-2002 рр. в Ужгороді побачили світ сім посібників Н.Венжинович: "Ділова українська мова" (видавництво "Мистецька лінія"), "Ділова українська мова: Навчально-методичний посібник для студентів економічного факультету", "Сучасна українська літературна мова: Конспект лекцій для студентів гуманітарних факультетів", "Сучасна українська літературна мова: Методичні розробки до практичних занять для студентів факультету романо-германської філології", "Сучасна українська літературна мова: морфеміка, словотвір, морфологія: Методичні рекомендації студентам-заочникам українського відділення філологічного факультету", "Морфеміка і словотвір сучасної української літературної мови: Методичні розробки лабораторних занять для студентів філологічного факультету" (у співавторстві з Г.Вовченко та І.Філак; видавництво "Закарпаття"), "Морфологія сучасної української літературної мови: Методичні розробки практичних занять для студентів українського відділення філологічного факультету" (у співавторстві з Т.Розумик; видавництво "Патент").

Мовознавчі студії ужгородської україністки відзначаються глибиною аналізу, яких би конкретних тем вона не торкалася.

Скажімо, конспекти лекцій, що містять дуже різноманітний і цікавий матеріал, свідчать про величезну підготовчу роботу. Ґрунтовні розвідки присвячено таким питанням, як повноголосся, діалектний наголос, орфоепія, фразеологія тощо. Будь-яке мовне явище розглядається в його історичному розвитку(хоча б стисло), у зв'язку з іншими мовними фактами. Граматичні правила ілюструються вдало дібраними прикладами. Частину навчального матеріалу доповнено таблицями, які увиразнюють те чи те явище сучасної літературної мови або окремого діалекту.

Кожний розділ закінчується списком використаної літератури. Це позбавляє користувача необхідності "перелопачувати" всю лінгвістичну літературу в пошуках відповіді на одне-єдине питання (а так буває, коли в кінці книжки вміщується єдиний список використаної літератури).

Звичайно, глибшими із мовознавчого погляду є методичні розробки, призначені для студентів-філологів. У посібниках, адресованих майбутнім фахівцям іншого напрямку, авторка обов'язково враховує професійний аспект. Зокрема, у навчально-методичному посібнику для студентів економічного факультету подано тексти, які сприяють розширенню фахової ерудиції студентів, наприклад, про Світовий банк, Міжнародну торгову палату, Європейський банк реконструкції й розвитку. Подано зразки, як слід грамотно складати різні документи.

Ось тут хотілося б сказати кілька слів з приводу підручників ділової української мови (і просто мови) для різних типів навчальних закладів. Точніше, висловити побажання.
Оскільки нині у всіх вищих і середніх спеціальних навчальних закладах вивчаються мовні дисципліни, бажано, щоб фахівці конкретних галузей (лісівники, фінансисти, ветеринари, металурги та ін.) разом з лінгвістами створили подібні методичні посібники. Вкрай потрібні майбутнім спеціалістам і словнички відповідних професійних термінів, укладені компетентними людьми.

Принагідно зауважимо, що багато термінологічних (і, до речі, досить якісних) українсько-російських та російсько-українських словників (як і мов інших народів колишнього Союзу) було створено в роки "хрущовської відлиги" - на межі 50-60-х рр.

Але час біжить... Почалося нове століття. Перед фахівцями з наукової і технічної термінології постало чимало нових завдань. Щоб розв'язати їх, потрібно поєднати зусилля філологів та інших спеціалістів.

А поки що подякуймо шановній Н.Венжинович та її колегам за виконану працю. Є підстави сподіватися, що найближчими роками такого типу навчальної літератури стане більше. Вона дуже потрібна!

НА ОПАЛЕНІЙ ЛИХОМ ЗЕМЛІ...

Ігор СОКОЛ, кандидат філологічних наук,
НТУУ "Київський політехнічний інститут"

Трагічна подія, яка сталася в Чорнобилі наприкінці квітня 1986 р., вписала чорну сторінку в історію всього людства, але найбільше постраждала, звичайно, Україна. Чорнобильська катастрофа уразила природу і людей. Позначилися її наслідки і на нашій мові. Після вибуху на ЧАЕС значна площа української землі стала непридатною для життя. Тому тисячі родин змушені були залишити рідні оселі.

Чимало людей – носіїв архаїчних говірок, у яких простежувалися мовні риси, збережені з праслов'янської давнини, змінивши місце проживання, вступили .в мовний контакт із населенням інших районів України. Так виникла загроза досить швидкої нівеляції специфічних особливостей мови поліщуків.

Саме тому в Інституті української мови НАН України, у відділі діалектології було створено спеціальний магнітофонний фонд, який складається із записів, зроблених учасниками діалектологічних експедицій 1994-1996 рр. Оскільки колишні земляки – мешканці одного села – досить часто внаслідок евакуації опинялися далеко один від одного, дослідникам довелося чимало переїздити з місця на місце, щоб відтворити мовлення колишніх мешканців Чорнобильської зони.

Це внесло певні корективи в роботу дослідників. Традиційно діалектологи працюють, за програмами, що охоплюють чітко окреслене коло питань. Тепер довелося переорієнтуватися на фіксацію текстів, які мали відтворювати мовленнєвий образ говірки. Із зібраних матеріалів укладено збірник "Говірки Чорнобильської зони", який у 1996 р. побачив світ у видавництві "Довіра". Науковий проект очолив П.Гриценко, доктор філологічних наук, завідувач відділу діалектології Інституту української мови НАН України. У створенні Збірника брали участь також співробітники відділу Н.Прилипко, О.Малахівська, Л.Москаленко, Л.Анісімова, Ю.Бідношия, С.Гриценко, Л.Дика, М.Поістогова, Л.Рябець.

Рецензували книжку доктор філологічних наук С.Бевзенко, кандидати філологічних наук Г.Козачук та І.Чепіга.Слід зазначити, що деякі села, назви яких є у змісті цього видання, перестали існувати. Зокрема, села Буряківка та Копачі Чорнобильського району захоронені як особливо небезпечні з екологічного погляду; Стечанка, Товстий Ліс та частина Річиці, на жаль, згоріли; деякі села поступово зникли, бо припинився природний приріст населення. Створення етнолінгвістичного опису таких сіл стало даниною їх пам'яті.

Київські діалектологи записали й дослідили мовлення колишніх мешканців таких сіл, як Денисовичі, Луб'янка, Варовичі, Мартиновичі (Поліський район), Рудьки, Річиця, Товстий Ліс, Буряківка, Чистогалівка, Буда, Стечанка (Чорнобильський район Київської області).Книжка "Говірки Чорнобильської зони" має два додатки: словник рідковживаних слів і покажчик основних тем оповідей, а також карти "Чорнобильська зона відчуження" та "Мережа обстеження чорнобильських говірок".

Теми оповідей, що стали об'єктами дослідження, охоплюють практично весь спектр традиційного селянського побутування: рідний край, виникнення села, ліс, лісівництво, дерево, деревина, гриби, птахи, звірі, обробіток землі, правила господарювання, сільськогосподарські знаряддя, вирощування картоплі, льону, проса, коноплі, сівба, молотьба, сінокіс, зберігання зерна, будинок, піч, колодязь, випікання хліба, приготування страв, зберігання продуктів харчування, взуття, одяг, вишивання, різні види ремесел (бджільництво, млинарство, гончарство, рибальство тощо), традиційна духовна культура, народний календар, свята, традиційні вірування (перевертні, чорти, домовики, відьми, ходячі мерці), замовляння, знахарство, зцілення...

У численних бесідах з поліщуками йшлося, звичайно, і про трагічні події в житті народу (голод, розкуркулення, війна, аварія на ЧАЕС, переселення, життя після аварії, руйнування села після аварії).Рідковживані слова, зафіксовані науковцями, належать переважно до сфери місцевих побутових понять, напр.: жур (варена страва, подібна до киселя, з вівсяної муки); мост (дерев'яна підлога в хаті); палатно (біла речовина, якою бджоли закривають соти з медом); палушки (варена страва з різаного тіста). Ці слова подібні до загальномовних слів за звучанням, але мають інше значення, напр.: морозиво – мороз, холод; придмет – прикмета; упряжка – зміна (на роботі в колгоспі)...

Значна частина з них відбиває специфічні риси у фонетиці поліських говірок.Говірки населення, що жило біля українсько-білоруського кордону, мають чимало спільних рис, які відрізняють ці говірки і від літературної білоруської, і від літературної української мови.Більшість опитаних людей має низький освітній рівень: лише народжені напередодні Другої світової війни закінчили 8-10 класів; старші люди, скажімо, 1924 р.н. – 3-4 класи, а кілька осіб 1913 р.н. взагалі неписьменні.

Цей факт розвінчує міф, поширений у радянській літературі, про нібито всезагальну перемогу над неписьменністю до середини 30-х рр.Не дуже великий за обсягом збірник (у ньому близько 360 сторінок) містить надзвичайно важливу інформацію, до якої звертатимуться і сучасні, і майбутні мовознавці, етнографи, історики. Неповторні говірки нашої мови зникли на опаленій лихом землі, але сумлінні й невтомні діалектологи зберегли їх для нащадків.

Водночас згадаймо з вдячністю Міністерство у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, яке посприяло виданню цього збірника.Ось два записи мовлення селян-поліщуків з цієї збірки.

Посилання:

1. [Колишнє] село Стечанка Чорнобильського району Йак провод'іл'і русалок? // пле'лі вен'к'і / і йак Уже про'вод'ім Уже КУпални І'ван цей / дак на 'мог'ілк'і йшл'і /вен'к'і на хре'ст'і 'в'ішал'і // на 'мог'ілк'і / ну про'вод'іл'і уже / рУсалок про'вод'іл'і // да м'і йіх не 'бачил'і // ну ка'-зал'і шо хо'д'іл'і / ну 'л'уде да__ї__Усе //

2. [Колишнє] село Луб'янка Поліського району БУло хо'д'іли МИ на ве'чорк'і / до йак на ве'чорках п'ггход'іт Уже 'Новий год/ на ве'чорках при'ход'ат Уже йак / до м'і уже поспо'вайем / поспо'вайем а то'д'і біижи'мо хгіпайем п'лота нази'ваус у нас / а то'ди уже шч'і'тайемо чіи ' пара ' буде чіи не' пара ' буде //

ПРО ЩО РОЗПОВІДАЮТЬ ПРІЗВИЩА

Ігор СОКОЛ, кандидат філологічних наук,
викладач НТУУ "Київський політехнічний інститут"

Прізвищем називається оформлена офіційними документами родова назва людини, яка приєднується до її імені і яку людина одержує після народження або в шлюбі та, як правило, передає своїм нащадкам.

Від прізвищ треба відрізняти прізвиська (вуличні клички), які живуть і нині в українських селах. На відміну од прізвищ, вони не оформлені ніякими особовими документами. Велика кількість теперішніх родових прізвищ виникла саме з колишніх прізвиськ. Як же утворилися наші прізвища? Прізвища – не примха. Вони з'явилися за тих часів, коли люди почали селитися великими гуртами, займатися різними ремеслами, одержувати маєтки, титули, звання й чини, торгувати, мандрувати, коли вже треба було знати не тільки, хто це, син чи донька, а й якою працею займається людина, з якого вона роду, яке в неї майно, з якої вона місцевості тощо. У Європі наймення типу сучасних прізвищ прийшли на зміну родовим іменням римлян приблизно у XII ст.; сучасні прізвища українців масово з'являються в період інтенсивного утворення нашої нації; напівофіційні наймення та прізвиська поступилися місцем новітнім особовим іменам десь між XIV та XVIII ст.
Процес виникнення й усталення прізвищ як окремого класу спадкових найменувань людей охоплює великий проміжок часу. Спочатку спадкові родові назви побутують у середовищі вищих верств феодального суспільства – князів, магнатів, власників земельних володінь і маєтків. Уже джерела XVI ст. фіксують князівські найменування типу Андрей Михайловичь Сангушковичь Каширский.

Друга частина подібних наймень, на думку дослідників, означає родову прізвищеву назву, тобто в даному разі йдеться про Андрія Михайловича з роду Сангушковичів Каширських.
Поширеним типом спадкових іменувань князівських і шляхетських родів були наймення, утворені від назв населених пунктів за допомогою суфіксів: -ський, -цький, -зький. Є численні докази того, що більшість назв представників феодальної верхівки на -ський, -цький, -зький, особливо в XIV–XVI ст., пов'язані з певним населеним пунктом, центром феодального володіння (там, як правило, жив князь). Подібні назви представників соціальних низів і середніх станів вказу¬вали переважно на місце їхнього походження.
Від чого творились українські прізвища? Матеріалом для їх творення були власні джерела, назви місця проживання чи походження, назви постійного заняття (професії), індивідуальні ознаки (фізичні, психічні та інші властивості).

Інші джерела творення прізвищ (іноді спочатку прізвиськ) відігравали значно меншу роль у процесі формування особових назв.

Соціально маркованим у минулі епохи був тип найменувань, які згодом закріпились як прізвища, – назви на -ович, -евич, генетично пов'язані з іменами по батькові. Переважна більшість прізвищ на -ич, -ович, -евич походить від різних форм імені: Андрухович, Антонич, Антонович, Базилевич, Давидович, Дашкевич, Захаркевич, Зінкевич, Лукашевич, Тишкевич, Федоркевич, Філевич, Якубович та ін., що підтверджує їх безпосередній зв'язок з патронімами.

Оскільки імена по батькові цього типу побутували в середовищі шляхти й міщанства, слід припускати, що й у ролі спадкових родових назв найменування на: -ович, -евич закріпилися насамперед серед привілейованих верств населення. У козацьких реєстрах, складених після Зборівської угоди 1649 р., міститься багато прізвищевих назв на -ський, -цький, -зький та -ович, -евич (реєстр Київського полку, до якого потрапила значна частина української шляхти та київських міщан зі старокиївською антропонімією).

До розряду прізвищ перейшли також патронімічні назви, що належали до народних уснорозмовних форм іменування синів за батьком, зокрема два найпоширеніших типи українських патронімій із суфіксами -енко (-єнко) та -ук (-юк), -чук. Найменування з формантом -енко, що виникли внаслідок поєднання суфіксів -еня й -ко, мали первісне так зване демінутивне значення, тобто, як і слова на -еня (зайченя, козеня, хлопченя), позначали малих, недорослих істот; бондаренко – первісне "малий бондар, син бондаря", Іваненко – "малий Іван, син Івана".

Відіменні прізвища на -енк(о) утворилися майже від усіх уживаних в Україні чоловічих імен, як-от: Клименко, Авраменко, Тарасенко, Федоренко, Сергієнко, Яковенко.
Подібне значення мали й слова із суфіксом -ук (-юк), -чук: баранчик – невеликий баран, ведмедюк і ведмедчук – молодий ведмідь, парубчук – молодий парубок тощо. Широке побутування в живомовній народній стихії загальних назв недорослих, молодих осіб І синів із суфіксом -енко (-єнко) та -ук (-юк), -чук можна проілюструвати численними прикладами відповідних утворень, похідних від назв осіб за ремеслом, професією і родом діяльності, поданих у словнику української мови за редакцією Б.Грінченка: коваленко – син коваля, ковальчук – син коваля і учень коваля; писаренко – син писаря, писарчук – син писаря, молодий писар, канцелярист; циганенко – син цигана, циганчук – син цигана, молодий циган; бондаренко – син бондаря, бондарчук – підмайстер бондаря; маляренко – син художника, маляра, малярчук– учень художника, маляра; Шевченко – син шевця, шевчук – підмайстер у шевця, учень шевця та ін.

Як бачимо, загальні назви синів і молодих за віком осіб широко побутують в українській мові в ролі індивідуальних прізвищ.

Утворення на -ук (-юк), -чук зустрічаються в ролі найменувань за батьком уже в джерелах XVI ст. з території західного регіону: Сенко Павлюк, Омельян Менюк, Сава Сниманюк. На інші території такі найменування поширюються у XVII–XVIII ст., є вони і в козацьких реєстрах: Федор Гаврук, Пилип Бунчук, Грицько Карасюк. Як і патроніми на -енко, іменуван¬ня по батькові на -ук (-юк), -чук протягом XIX ст. перетворюються на спадкові прізвища.

Нині розглядувані антропонімічні типи – найпоширеніші українські прізвища, що побутують на всій території України, проте мають виразний регіональний розподіл за ступенем поширеності. Якщо прізвища на -енко можна вважати основним східноукраїнським типом, то прізвища на -ук (-юк), -чук належать до західноукраїнського типу.

З найменуваннями по батькові генетично пов'язані, зокрема, характерні для західноукраїнського ареалу утворення на -ак (-як), -чак (Андрусяк, Грицак, Юрчак, Ганусяк, Марунчак, Прицак, Собчак, Худяк, Бариляк, Верхоляк), утворення на -енок, -онок (Дудиченок, Борисенок), -еня (Микитеня), -а, -я (Пахирча, Занчя) та ін.
Серед зазначених типів прізвищ, у тому числі й на -енко та -ук (-юк), -чук, переважну більшість становлять утворення, що колись побутували як патроніми, тобто імена по батькові. Від імені матері наймення дітей утворювалися дуже рідко, головним чином у тихі випадках, коли жінка рано залишалася вдовою і ставала головою сім'ї (поширене прізвище Вдовиченко, Удовиченко). Тому серед основних типів українських прізвищ, похідних від жіночих імен, небагато: Ганненко, Катренко, Варченко, Марусенко, Мотренко, Настенко, Пазенко (від Пазя – здрібніле від Палажка), Улитенко, Явдощенко, Гандзюк, Ма-ланчук, Паращук, Химчук та ін. Дещо більше похідних від жіночих імен виділяється в групі прізвищ на -ак (-як): Ганусяк, Ганущак, Мариняк, Марунчак, Ма-рущак, Марусяк, Настасяк, Паращак, Хим'як, що поширені в Наддністрянщині.

Надзвичайне розмаїття типів українських прізвищ виявляється і у великій групі іменувань, що вказують на ремесло, професію, вид занять першого носія прізвища. Народні найменування осіб за родом діяльності зберігають, зокрема, такі популярні прізвища, як Швець (і похідні від нього Шевченко, Шевчук, Шевців, Шевчишин), Гончар (Гончаренко, Гончарук), Кравець (Кравченко, Кравчук, Кравців), Мельник (Мельниченко, Мельничук), Мірошник (Мірошниченко), Ткач (Ткаченко, Ткачук), Колесник, Колісник (Колісниченко), Скляр, Шкляр (Скляренко, Склярук, Шклярук), Килимник, Шкіряк, Шаповал (Шаповаленко), Шабельник, Гонтар (Гонтаренко, Гонтарук), Дігтяр (Дігтяренко, Дігтярук), Різник (Різниченко, Різничук), Стороженко, Лоцманенко, Чабан (Чабаненко), Пастух (Пастушенко), Чумак (Чумаченко), Коновал (Коноваленко, Коновальчук), Гайдай – пастух овець (Гайдаєнко), Стадник (Стадниченко, Стадничук), Чередник (Че¬редниченко), Олійник, Пивовар, Лимар (Лимаренко, Лимарчук), Римар (Римаренко, Римарук), Кухар (Кухаренко, Кухарчук, Кухарук), Табакар та ін.

Деякі прізвища походять від жартівливих прізвиськ людей тієї чи тієї професії, ремесла. Просторічними кличками теслярів були первісно прізвища Дубогризенко, Короцюпенко, Корощупенко; мельників – Мукосієнко, Крупидеренко, Жорноклевенко; шевців – Тягнишкіра, Тягнишкура; різників – Козоріз, Козолуп; склярів – Шклобій; кушнірів – Кошкодав; паламарів – Заплюйсвічка тощо.

Народні назви співців і музикантів спричинилися до появи прізвищ Кобзар, Кобзаренко, Співак, Скрипник, Скрипниченко, Дудик, Дудник, Цимбал, Цимбалюк; специфічну групу "музикальних" прізвищ становлять утворення на -іст, -ист (-іста, -иста): Басистий, Капелістий, Органісти, Гуслистий, Цимбаліст, Цимбаліста тощо.

Про церковнослужителів різного рангу нагадують прізвища Дяк, Дяченко, Дячук, Попенко, Попик, Паламар, Паламарчук, Паламаренко, Пономар, Пономаренко, Титар, Титаренко, Титарчук, про колишнє міське й сільське начальство – прізвища Війт, Войтенко, Пустовійт, Комісар, Комісаренко, Возний, Ратушний, Ратушняк, Гуменний, Гуменюк, Присяжний, Присяжнюк.

Окрему групу становлять прізвища, походження яких пов'язане із перебуванням їх перших носіїв у Запорозькій Січі: Запорожець, Запорожченко, Козак,
Козачук, Козаченко, Січовик, Кошовий, Хорунжий, Хорунженко, Довбиш, Пушкар, Пушкаренко, Гармаш, Гармащук, Гармашенко. Про часи Гетьманщини нагадують прізвища Гєтьман, Сердюк (гетьманський охоронець), назви народних месників дійшли до нашого часу в прізвищах Гайдамак, Гайдамака, Дейнека, Левенець.

Чимало антропоніміє походить від назв осіб за етнічною приналежністю: Литвин, Литвиненко, Литвинчук (литвинами в Україні називали не лише литовців, а й білорусів), Турчин, Турченко, Турченяк, Москаль, Москаленко, Циган, Циганенко, Циганчук, Лях, Ляшенко, Чех, Чешко, Молдаван (Молдован), Волошин, Татаренко, Татарчук. Слід зауважити, що перший носій такого прізвиська не завжди належав до неукраїнського етносу.

Людина, яка поверталася додому з мандрів, часто одержувала від земляків відповідне прізвисько. Згадаймо, як пояснює своє наймення кобзар з Шевче'нкової поеми "Гайдамаки": "Та я й не волох; так тілько – був колись у Волощині, а люде й звуть Волохом, сам не знаю за що". Прізвисько Москаль могло бути первісним найменуванням росіянина (як у п'єсі І.Котляревського "Москаль-чарівник"), але частіше так називали в народі солдатів, які відслужили в царській армії (порівняймо найменування героя поеми Т.Шевченка "Москалева криниця").

У той же час на інонаціональне походження першого носія прізвища могли вказувати такі прізвиська, як Німий, Німець (і похідні – Німенко, Німченко, Німчук), оскільки німими в народі називали не тільки людей із вродженим каліцтвом, а й зайшлих іноземців, які розмовляли незрозумілою мовою (порівняймо етимологічне значення слова німець, німота).
Серед прізвищ у формі повних прикметників на -ий (-ій) та -а (-я) велику підгрупу становлять прізвища із суфіксами -ськ, -зьк, -цьк (Лебединська, Коропецький, Сивользький), утворені переважно від топонімів, назв населених пунктів. Ці прізвища, поширені на всій території України (з деякою перевагою на південному заході), становлять один із чотирьох найпоширеніших типів українських прізвищ. Інші прізвища у формі повних прикметників засвідчують місце проживання (Підмогильний, Набережний), заняття (Лановий, Гуменний) або індивідуальну ознаку (Жилавий, Ласкавий).

Говорячи про походження сучасних українських прізвищ, не можна оминути вуличні прізвиська. Прізвиська, у тому числі й спадкові, – особливість сільського народного антропонімікону. Показово, що навіть офіційне закріплення прізвищ не змогло витіснити вуличні прізвиська, які дожили до нашого часу. Мешканці багатьох українських сіл, крім прізвища, мають вуличне прізвисько, яке нерідко є більш уживаним серед односельців. Паралельне побутування офіційного й вуличного прізвища – типова особливість сучасного закарпатського антропонімікону.

Вуличні прізвиська, значна частина яких побутує нині в ролі офіційних прізвищ, належать до найколоритнішої групи особових найменувань. Вони є своєрідною енциклопедією народного побуту, звичаїв, духовної культури. У них яскраво відбився національний характер українця, його схильність до жарту, дотепу, веселого, влучного слова. Прізвища, які походять від вуличних прізвиськ, можуть вказувати на якусь рису зовнішності або вдачі першого носія прізвиська. Наприклад: Безбородько, Білоус: Голобородько, Безух, Безпалько, Бородай, Дзюба Довгань, Горбаль, Мовчан, Стогній, Шумило, Червонописький (від "червоний писок"), Кривобок, Довгошия, Кирпа, Лисий, Тонконіг, Білоножко, Криво-ручко, Худаш, Циба, Щербань.

Певну ваду мовлення відбивала значна частина прізвиськ на -ало: Цокало, Цикало, Цмокало, Цюкало, Штокало, Шокало, Гакало.

Неприємний зовнішній вигляд мали, треба думати, люди, які одержали прізвиська Бридун, Лихови/і Пашкуда; неохайна людина могла одержати назву Гоязний, Зальопаний, Нечистяк.

Очевидно, дбали про свій зовнішній вигляд перш носії прізвищ Дженджера, Чепурний, Модний, Джинджиристий, Галянт.

Руді одержували прізвиська Рудий, Рудь, Рудько. Рудень, Рудик, Рудяк, Рижий, Рижак, Руденко.

Є прізвища, що відображають якусь особливість одягу: Безпояско, Широкопояс, Кривошапка, Рябошапка, Довгопол, Сіроштан, Білоштан; характерну прикмету житла: Безверхий, Заклунний, Новохатський, Острохижа, Кривохижа, Нетудихата; особливості розташування житла, садиби: Заболотний, Загребельний Зарудний, Луговий, Лісовий, Наріжний, Підгорний, Під-гайний, Підлужний, Гайовий, Долішній, Нижник, Край-носвіт, Царинний. Новоприбулу особу могли назвати Забродою, Забігою, Зайдою, Заволокою, Придибою, Приходьком, Пришляком, Новожилом.

Цікаву групу утворюють прізвища, які походять від назв коней і волів. Характерне для тварини найменування за мастю чи якоюсь іншою ознакою односельці могли перенести на її господаря. Так виникли прізвиська Сивокінь, Білокінь, Рябокінь, Чорновіл, Рябовіл, Чалий, Гнідий, Багрій (від багрій – сіро-бурий віл), Смаглій (від смаглій – віл майже чорної масті), Мазій (від мазій – віл попелястого кольору), Чубрій (від чубрій – віл із жмутиком вовни між рогами), ґулий (безрогий віл або корова).

Прізвиська за фізичними чи психічними ознаками і властивостями надавалися двісті чи більше років тому далеким предкам тих людей, які сьогодні є носіями утворених із цих прізвиськ родових прізвищ. Немає сумніву, що сучасні прізвища, утворені від характеристичної ознаки предка, як і всі прізвища, є назвами, позбавленими будь-якого значення.

1. Хочеться ще раз підкреслити, що наше прізвище – це живе слово, пам'ять роду. І якщо одне прізвище несе в собі історію роду, то всі разом вони ста¬новлять історію народу.
   
   Література:
   І. Бевзенко С. Із спостережень над старокиївською антропонімією // Давньоруська ономастична спадщина в східнослов'янських мовах. – К., 1986.
   2. Глинський Г. Твоє ім'я – твій друг. – К., 1985.
   3. Керста Р. Українська антропонімія XVI ст.: Чоловічі іменування. – К., 1984.
   4. МасенкоЛ. Українські імена та прізвища. – К., 1990.
   5. Редько Ю. Сучасні українські прізвища. – К., 1966.
   6. Суперанская А., Суслова А. Современные русские фамилии. – М., 1984.
   7. Худаш М. З історії української антропонімії. – К., 1977.
   8. Чучка П. Антропонімія Закарпаття. –Ужгород, 1970.