І.О.Сокол: ДАЄШ "ЦЕГЛИНИ", ЧИ МАЛА ФОРМА В ЗАГОНІ

"Цегла" – (інакше "кругляк") товстий роман,
— що займає цілу книгу (звичайно від 8 до 12
авторських аркушів;1 авт. аркуш – 40 сторінок
по 1840-1920 символів), Літературний жаргон

Як відомо, усе в природі росте і розвивається... Людина проходить стадії росту не тільки як біологічна істота, але і як фахівець. Чи можна жадати від архітектора-початківця, щоб він відразу, зійшовши з університетської лави, спроектував грандіозні будинки, подібні до Емпайр-Стейт-Білдінг в Нью-Йорку чи Кремлівського Палацу З’їздів?

Хіба доручають хірургу, що тільки почав лікарську кар’єру, напрочуд важкі операції по пересадці серця? Думаю, відповідь зрозуміла: досвід і майстерність приходять з роками.

До чого цей вступ?

А от до чого. Протягом всієї історії літератури майже кожен письменник починав зі створення "малої форми", тобто оповідань. І входив у літературний світ саме зі збірником новел. Так було не тільки в Радянському Союзі, але і в будь-якій європейській країні, незалежно від суспільного ладу, й у США.

Зараз ситуація інша. Багато російських видавництв, наприклад "АСТ", "Эксмо" та інші, які задають тон на сучасному ринку популярної літератури, не хочуть (за рідкісним винятком) видавати збірники оповідань, за винятком надзвичайно розкручених авторів: Кіра Буличова, Василя Головачова, Володимира (Вохи) Васильєва, Сергія Лук’яненка та їм подібних.

Виявляється, що це з меркантильних розумінь: вважається, що друкувати оповідання не рентабельно.

"Збірники не купують!" – неодноразово доводилося чути на "Петрівці". Його величність Обиватель раптом полюбив "цеглини". Він гортає книгу, наміряючись купити, і зненацька вигукує: "А-а, це оповідання", – й відкладає убік. От і весь секрет. Невигідно. У цьому слові – вирок "малій формі" як жанру.

Звичайно, винятки є. Але...

Якось в розмові з одним із побратимів по перу я згадав, що є ж збірники оповідань Кіра Буличова і Василя Головачова. Він відповів:

"Правильно, але це – Головачов і Буличов. Коли розкрутитеся до їхнього рівня, тоді..."

А "розкрутитися", на думку нинішніх видавців, можна лише написавши й опублікувавши більше 10 романів. Тоді, можливо, буде дозволено видати один збірник коротких творів.

Така перспектива аж ніяк не вселяє радість, особливо у тих, хто пише короткі саме твори.

Типова у цьому відношенні історія київського автора НФ Володимира Гусєва. Почавши творити у віці 33 років, він у 50 створив свій перший роман "Солодка парочка", за ним інший – "Укус технопацюка". Обидва романи опубліковані в Москві. Але про те, щоб випустити оповідання і повісті того ж автора - які ще з 1990 р. регулярно публікуються в журналі "Искатель"! - видавництва і чути не хочуть. Тому що... (Дивися вище).

І хіба приклад В. Гусєва такий один?!

У гонитві за одномоментною вигодою ділки від книжкового ринку немов забули нестаріючий вираз давніх: "Стислість – сестра таланту". Виходить, якби в наш час жили А.П. Чехов, О. Генрі, І. Бабель, М. Зощенко, Остап Вишня, Едгар По, В. Стефаник, В. Шукшин, П. Меріме – вони взагалі не дочекалися б за життя жодної своєї книги, задовольняючись лише журнальними публікаціями. Парадоксально, але це факт.

До речі, оповідання складають значну частину творчості таких прославлених авторів, як Г. Мопассан і С. Цвейг. І користуються більшою популярністю, ніж їхні романи. Оповідки складають велику частину творчості прославленого Р. Шеклі...

Хіба ж не ясно, що створення "малої форми" у літературі вимагає від автора не меншої, а частіше й більшої, майстерності, ніж створення "великої форми"?

Загальновідомо, що "золотим віком" російськомовної фантастики стали 60-ті рр. минулого століття. Але ж більшість тодішніх авторів були новелістами. І. Варшавський, Р. Подольний, В. Григор’єв, Б. Зубков і Є. Муслін писали виключно короткі оповідання. М. Ємцев, Є. Парнов, А. Днєпров, Г. Гор, С. Гансовський, Д. Біленкін, Г. Альтов і В. Журавльова – оповідання і невеликі повісті. З покоління 60-х, мабуть, лише два тандеми – брати А. і Б. Стругацькі, а також Є. Войскунський та І. Лукодьянов – створювали переважно романи і великі повісті.

Проте твори саме того періоду по праву увійшли до золотого фонду НФ, і не тільки російської.

В Україні теж з пошаною ставляться до короткої форми. Наприклад, у Києві вже кілька років діє літературний клуб "Чумацький шлях", що поєднує письменників-фантастів, на жаль, поки мало відомих за межами міста. Усі вони створюють оповідання і повісті. Крім того при КЛФ «Чумацький шлях» діє Мережева Творча Лабораторія ( І. Діденко, В. Штилвелд, Д. Боженок, І. Сокол та ін.). Сталося так з причини проникнення у побут письменників високих комп’ютерних технологій.

Треба окремо сказати по кілька слів про членів "Чумацького шляху".

Талант Веле Штилвелда надто універсальний, щоб зациклюватися на якомусь певному жанрі. Його перу належать і фантасмагорії, і зразки класичної НФ, і речі, що важко піддаються жанровому визначенню, але проникають в душу читача відразу і надовго. Він є також науковим оглядачем.

Андрій Кисельов, що працює в жанрі короткої новели, манерою писання – лаконічним стилем і парадоксальними закінченнями творів – у чомусь нагадує широко відомого Іллю Варшавського.

Сусанна Черненко і Наталя Гайдамака пишуть твори на стику традиційної літературної казки і фантастики, іноді з елементами детективу.

Дінго (псевдонім Олега Мартинова) – майстер так званої психоделічної фантастики – напрямку, зрозумілого не всім, але маючого своїх шанувальників.

Ігор Сокол в 2004 р. своїм коштом видав збірку накладом в 300 примірників, що складається двох повістей «Кімберлітові місто» та «Чарівна мандрівка». Вона була розповсюджена автором серед учнівської молоді Києва та передмістя.

Та всі вони поки що можуть лише мріяти про власні професійні книги, оскільки не є авторами "цеглин..." А скільки ще талановитих авторів животіють у невідомості, бо не вписуються у схему нинішньої видавничої політики!

Єдина надія на українських видавців, що вони звернуть увагу на малоформатну творчість молодих авторів, бо вимоги до обсягу романів у російськомовних видавництвах ростуть (з 8-12 десять років тому до 16-20 авторських аркушів на сьогодні), що зменшує шанс видання оповідок і повістей. Зважаючи на те, що наклади фантастичних романів стрімко падають, у збірників оповідань знайшовся б свій читач.

Адже якщо викинути зі світової літератури всі короткі новели, наскільки вона зубожіє! Так можна і "Повість временних літ" зарахувати до "невигідних" творів!

І можемо лише сподіватися, що видавці, автори і читачі нарешті звернуть увагу на коротку форму, бо без неї література приречена на швидку деградацію. Чи не цим впертим ігноруванням малої форми зумовлене зменшення читацького інтересу до фантастики і літератури в цілому?

Веле ШТЫЛВЕЛД, Игорь СОКОЛ: УМОМ ДРУГ ДРУЖКУ НЕ ПОНЯТЬ

По словам одного средневекового арабского философа, да продлится память о нём, "природа людей одинакова, разделяют же их обычаи". Казалось бы, ряд стран СНГ в преддверии либо уже в Европах, но по-прежнему они – не мы, а мы – не они… Вот только некоторые примеры эти неустранимых различий:

У нас: ДА – кивание головой вверх-вниз; НЕТ – качание головой влево-вправо…
У них: у болгар – то же самое с точностью наоборот…

Мы при перечислении – 1, 2 и т. д. – загибаем пальцы, начиная с мизинца… Немцы при этом отгибают пальцы, начиная с большого: ein, zwei и т. д.

Мы свистим от проявления возмущения, существует даже особое выражение: "освистать"… Французы и итальянцы свистят от восторга, одновременно с овациями…

У нас – крайне неприлично показывать пальцем на человека… Итальянец, испанец и португалец обязательно укажут пальцем на того, о ком говорят…

Мы проводим ладонью по горлу в значении – сыт… У японцев этот же жест означает осуществление смертной казни или увольнение с работы…

КОРОТКИЕ ГУДКИ ПО ТЕЛЕФОНУ:

У нас – линия занята: ждите ответа, ждите ответа, ждите ответа…
У них – в Западной Европе – линия свободна: говорите, говорите, говорите…

ЗЕЛЁНОГЛАЗОЕ ТАКСИ:

У нас – машина свободна: эх, прокачу!..
У них – в Западной Европе – машина занята, топайте на пешкобус, пожалуйста…

У нас - компот рубают из чашек…
У них –У болгар хлебают из мисок…

Впрочем, не станем ударяться в особые пиететные тонкости. Как свидетельствует Валентин Пикуль в романе "Моонзунд", во время Первой Мировой войны офицер русского генштаба, командированный в Англию, подвёргся настоящему бойкоту со стороны союзников-англичан только за то, что ел горчицу и тем самым вёл себя "по-варварски". Зато сами англичане и весь немалый англоязычный мир склонны к ответному варварству: измеряя температуру тела, ставят градусник не подмышку, а в рот больного.

Французы, единственная нация Европы, употребляющая в пищу лягушек. Да и братские славянские СНГ-страны борщ со щами не путают, а когда дело доходит до республики Беларусь, то там и вовсе щи забеляны, в которые вместо сметаны традиционно добавляют восьми-десятипроцентные сливки.

Казалось бы, ну что особенного в открытой ладони? Но в Греции этот жест носит название "мадза", не путать с автомобильной маркой "Мазда", хотя у них "в Греции – всё есть", и является даже более обидным, чем вполне интернациональная теперь фига, которую выкрутила однажды славянская душа человека.

Израиль – единственная в мире страна, где по субботам – в узаконенный государством выходной день – не работает общественный транспорт и даже лифт. А в Саудовской Аравии, помимо прочих местных запретительных законов и установлений, официально не установлена никакая система отсчёта времени! Непонятно, как в таком случае пользоваться часами.

Как, впрочем, и всем иным народам и нациям Земли непонятно, кто только в Украине работает в январе? Такого непрерывного лихого разгула не знает ни один иной не восточнославянский народ. Воистину – праздники превратились во всеобщее восточнославянское горе!

Только отошли январские 20 дневные перегуды, как тут же накатила очередная полоса празднеств… 14 февраля – день святого Валентина, 15 – встречень – зима встречается с летом + вывод советских войск их Афганистана, 23 февраля крепко памятный мужской день – некогда день Советской Армии, который плавно и пьяно переходит в женский день – 8 марта, затем рождается (9 марта) и умирает (10 марта) – великий всеукраинский Тарас Григорьевич Шевченко, а там уже до кучек рукой подать… И вновь две пасхи – католическая и православная + пейсах от иудеев, затем «гробки» и майские праздники вплоть до дня матери 8 мая… И непрестанная пьянка…

Пережить бы, Господе! Не даром же говорится, что для русского хорошо – в славянском смысле этого слова, то для немца – смерть…

Мусульманские празднества в нашей стране в силу своей безалкогольной природы идут как бы особняком, но только не в интернациональных трудовых коллективах украинского пролетариата, где давно приноровились пить и на традиционно «татарские» (например, для Киева) праздники. Например, даже и ритуал придумали особый… Под сладкий праздничный чак-чак (запеченное песочное тесто с медом, обычно перекрученное на машинке – ну, просто объедение!) дамы и мужики на равных пьют самогон и коньяк, но только не водку…

Возможно, в таком обильном интернациональном возолкании более всего повинен государственный советский атеизм, доведший представителей всех народов, оторженых на 73 с лихвой года от всех мировых религий. Вот почему и сегодня следует различать – где горький антирелигиозный атавизм, а где чисто религиозный обряд, и помнить, что евреи на сидур, после встречи Царицы Субботы пьют только вновь сброженное на сахаре традиционно пальмовое, гранатовое или изюмное вино, крепость которого не превышает 6-9 градусов, а не русскую водку, а татары отдают предпочтение крепкому в кирпич но горячему ароматному чаю, католик из таинств церковных вкушают десертное красное вино ( в украинских условиях ако и православные – традиционно «кагор») не более столовой ложки, а водка, которую чуть более ста лет назад придумал Дмитрий Иванович (Исаакович) Менделеев (Менделя сын) предполагалась в качестве лекарства, о дозе которого сам великий ученый говаривал, что его дозировка разовая должна быть более чем простой – по одной капле за каждый градус напитка.

Очень странно, но к его совету прислушались только аккуратные немцы. У них до сих пор «айн маль» означает ровно пол-менделеевской дозировки. И именно с нее начинают отпускать в барах спиртное. «Цвай маль» или «даблМи» – это всё та же менделеевская дозировка – ровно сорок грамм шнапса или русской водки. Именно в такой дозировке (40 г.) или полудозировке (20 г.) она и входит ингредиентом во все европейские и американские коктейли! Прочее – тупейшее бескультурье, к которому нас, как принято говаривать в независимой Україні – «колись силоміць призвичаїли кляті комуняки»...

Впрочем, последнее не смешно, ибо и коммунисты начинали в годы революции с запреда алкоголя вплоть до 1919 г. и первые массовые расстрелы питерских люмпенов произвели ещё в феврале 1918 г. во время разграбления последними петроградских спиртных складов.

Кстати, день Выборов-2006 совпал с мусульманским Новым годом! Не перепутайте, православные! Пейте только крепкий ароматный горячий час и думайте, кого избираем! Так будьмо?! Или аминь?! Не пропить бы будущего страны…

© Графіка Ірини ДІДЕНКО: Дід, що чекає на прийдешнє...

ІНТЕРВ'Ю З НФ-АВТОРОМ ІГОРЕМ СОКОЛОМ

Олена ВІННИЦЬКА: – Пане Ігоре, хотілося б дізнатись, чому в наш час – досить прагматичний, коли над усе ставлять уміння «робити гроші», «крутитися» тощо, ви звернулися до такого, здається, далекого від насущних потреб сьогодення жанру, як наукова фантастика?

ІГОР СОКОЛ: – А ви не замислювались над тим, що цей жанр у літературі й кіно чи не найбільше розвинений у США – країні класичного бізнесу? Американців якраз не можна звинуватити у відсутності прагматизму. Але він чудово поєднується з романтикою. Та про це пізніше…

Олена ВІННИЦЬКА: – Що дало поштовх вашій творчості – окрім захоплення творами інших авторів, звичайно?

ІГОР СОКОЛ: Скажу про неприємний момент – навіть сьогодні, через 24 роки, не хотілося б його згадувати. Але все ж згадаю… На зустрічі з нами, тодішніми студентами Київського педагогічного інституту, один з класиків нашої прози Павло Загребельний на запитання, як він ставиться до сучасної фантастики, відповів так: «Ніяк не ставлюся, я вважаю, що це взагалі не література».
Скажу чесно – тоді я був шокований. Як це можна – заперечувати цілі жанри літературної творчості – незалежно від якості? Значно пізніше я дізнався, що така є точка зору більшості письменників – на думку літераторів-професіоналів, фантастика й детектив – «за пределами рассмотрения» (саме так висловився мій знайомий – політемігрант з Білорусі).
Крім того, виявляється, вони взагалі не визнають гумористів – щоправда, додав: «Не плутати з сатириками». Що ж до історичних романів, то шановні «метри» визнають їх право на існування, але самі їх не читають. Ось така своєрідна дискримінація.
Принагідно, щоб завершити «літературознавчу» частину нашого діалогу, додам іще, що чимало колег по літературі, бачите, не вважають письменником Валентина Пікуля – гарного популяризатора російської історії, якого ще за життя називали «радянський Дюма». Тільки от – читачів цього «не-письменника» -- навіть не сотні тисяч, а мільйони людей…

Олена ВІННИЦЬКА: –Чим вас так вразила реакція на НФ жанр П.Загребельного, що ви й досі з обуренням це згадуєте?

ІГОР СОКОЛ: – Слова про те, що в нас, тобто в українській літературі, мовляв, «два-три фантасти», і це свідчить, що «сам дух нашого народу схильний більше до землі, аніж до всяких космічних подорожей» і т.п.
Хотілося б запитати – невже потрібно цим пишатися? Адже ми живемо в епоху освоєння космосу, небаченого розквіту комп’ютерних технологій, генної інженерії та інших див прогресу! Що ж хорошого в тому, що наукових фантастів «два-три» – а саме Володимир Владко, Василь Бережний та Олесь Бердник?! Був ще Олександр Тесленко, який пішов з життя на півдорозі…
І ще одне цікаве спостереження – майстрів детективно-пригодницького жанру – маються на увазі відомі імена – всього двоє: Володимир Кашин та Ростислав Самбук. Більше й назвати нема кого! З точки зору панів від літератури це, мабуть, чудово!
На мій погляд, така ситуація пояснюється тим, що майже всі українські письменники – вихідці з села і зберегли сільський світогляд. Послухайте сучасні українські пісні – який їхній лейтмотив (крім кохання, звичайно)?
«Моє рідне село» – у різних варіаціях. Зрозумійте правильно – я нічого не маю проти людей села та їхньої життєвої філософії. У моєму рідному вузі, який тоді носив ім’я М.Горького, а нині М.Драгоманова, студентський контингент традиційно сільський – десь на дві третини. Чимало моїх товаришів – сільського походження. Але сам я – уродженець великого міста – не бажаю бути аж надто приземленим.
До речі, якби всі навколо були приземленими, людство не створило б ані космічних кораблів, ані літаків, людина не піднялася б у небо. Та що там небо! На Землі не були б відкриті ні Америка, ні Австралія. Наукова фантастика є літературою прогресу й романтики – цим і пояснюється її популярність, надто серед молоді.

Олена ВІННИЦЬКА: – Чому автори НФ творів так полюбляють тему космосу?

ІГОР СОКОЛ: – На думку багатьох з нас фантастика є перш за все мрія про майбутнє. А майбутнє людства нерозривно поєднано з освоєнням космічного простору.
До речі, про приземленість у прямому, так би мовити, прикладному значенні: якщо хтось вважає, що людство вічно житиме тільки на Землі, а для його науково-технічного й матеріального розвитку – скажімо, промисловості, вистачить природних ресурсів виключно планети Земля, той виявляє обмеженість мислення, а зовсім не здоровий глузд.
Хотілося б нагадати й про те, що в царині прогнозування майбутнього й нині точиться досить гостра боротьба. Звичайно, йдеться не про те протистояння «капіталізм – соціалізм», якого нове покоління вже не застало. Мова тут про інше. В одній з популярних газет довелось якось зіткнутися з таким «прогнозом» якогось псевдовченого, що від нього кілька днів не міг оговтатись. Виявляється, якщо нинішні темпи зростання населення збережуться, то через якийсь час на Землі буде чи то 64, чи 164 млрд. людей, і тоді почнеться війна…за місце. У тій війні розвинуті держави, звичайно ж, знищать «мало розвинутих», бо в тих немає потужної зброї. На думку цього психопата з ученим титулом, в майбутньому Земля «недорахується» багатьох країн – саме так, цілих країн! На мій погляд, такі прогнози є новітній фашизм. Навіть за поширення таких, з дозволу сказати, «думок» слід було б карати.

Олена ВІННИЦЬКА: – Яка ж альтернатива такому «баченню» майбутнього?

ІГОР СОКОЛ: – Цілком очевидна. По-перше, тут не врахована космічна експансія людства, яка стане таким же неминучим етапом розвитку, як колись було освоєння нових континентів.
По-друге, невже не ясно, що сучасний темп зростання народонаселення не збережеться? Вже сьогодні маємо приклад «приборкання» народжуваності – Китай. Якби не політика «планування родини», сьогодні китайців було б на 300 млн. більше. Завдяки цим жорстким заходам китайцям вдалося подолати голод, який протягом віків переслідував їхній народ.
В той час як сусідня Індія поки що носиться з своєю «демократією» – в даному разі недоречною – отож і голод у ній не припиняється. В майбутньому – здається, це неминуче, для кожного континенту буде вироблено чіткі норми народжуваності під суворим контролем. Хтось скаже, що це жорстоко. Але ж це краще, ніж те, про що йшлося вище!

Олена ВІННИЦЬКА: –Які ще прогнози майбутнього, на вашу думку, негуманні?

ІГОР СОКОЛ: – «Негуманною», а точніше – людиноненависницькою є т. зв. теорія «золотого мільярда». Згідно з нею – природних ресурсів Землі надалі вистачить тільки для одного мільярда людей. Решта має зникнути. А оскільки добровільно «зникати» ніхто не захоче, отже, всі інші мільярди людських істот треба, очевидно, вбити. Мабуть, усіх кольорів
шкіри – без дискримінації. Як, по-вашому, можна ставитись до таких «пророків»?

Олена ВІННИЦЬКА: – Тут – позиція ясна. І все ж хотілося б дізнатись – як приходять люди, що займаються творчістю, до бажання працювати в НФ?

ІГОР СОКОЛ: – З моїм поглядом , певно, погодяться багато хто: ряди авторів наукової фантастики поповнюють переважно ті, кого з юних років притягували до себе такі загадки з розряду вічних, як тема палеоконтакту, Бермудський трикутник та інші «аномальні зони» землі, Тунгуський метеорит (точніше, вибух, бо рештків метеорита не знайдено), Атлантида й інші гіпотетичні зниклі цивілізації, йєті – «снігові люди» та інші реліктові істоти, парапсихологія, телепатія – взагалі таємничі явища людської психіки. Адже такі феномени існують, і мусить же хтось про них розповідати! Так традиційно склалося, що це все – царина наукової фантастики, хоча, власне, ці явища не є вигаданими, прогнозованими – вони просто ще недостатньо вивчені й не пояснені.

Олена ВІННИЦЬКА: – Будь ласка, окремо кілька слів про тему Контакту. Як тут переплітаються факти й уява?

ІГОР СОКОЛ: – Питання, прямо кажучи, болюче. Останнім часом деякі ЗМІ – як вітчизняні, так і зарубіжні – таке враження, намагаються висміяти тих, хто взагалі вірить у «прибульців» – як би їх не називали. Саме висміяти!
Намагаються створити враження, ніби це те саме, що вірити у лісовиків, домових, вурдалаків і т.ін. Очевидно, хтось впливовий тисне на пресу, щоб вона формувала думку обивателя: вірити в інопланетян – соромно.
Але ж на відміну від гіпотетичної Атлантиди, чиє існування нічим не підтверджене, на Землі є матеріальні сліди перебування істот з інших планет. Не кажучи вже про нещодавно розсекречені події 8 липня 1947 р. у США (зацікавлені знають про значення цієї дати), існують десятки підтверджень палеоконтакту, тобто відвідання нашої планети в далекому минулому.
Назву лише окремі з них: черепи людини й бізона, вбитих з вогнепальної зброї близько 40 тис. років тому, зроблена з золота в стародавній Колумбії – тобто на території цієї країни – модель гвинтового літака, барельєфи доколумбової Америки з зображенням «богів», аж надто схожих на сучасних космонавтів у кріслі перед стартом, в оточенні бортових приладів, сліди людиноподібних істот, які рятувались від динозавра 150 млн. років тому, знайдені у двох півкулях Землі.
Нагадаю банальну істину: вік сучасної земної людини як виду не перевищує 2-х мільйонів років. Здавалося б, які ще докази потрібні? Але й сьогодні в одній з англомовних країн журнал, який претендує на «науковість», пише:
«Певно, прибульці ніколи не відвідували Землю й ніколи не відвідають».
Комусь дуже хочеться виробити масову думку, що подолати міжзоряні відстані неможливо. Але ж хтось уже володів цим секретом, коли наші пращури стояли на примітивному щаблі розвитку! «Вони» були тут!

Олена ВІННИЦЬКА: – Що вас особливо обурює в таких твердженнях?

ІГОР СОКОЛ: – Їхня безапеляційність. Автори цих публікацій, мабуть, вважають: те, що недосяжне – поки що! – для нас, так само неможливе й для інших. Але істоти, які старші за нас на тисячі – окремі з них, можливо, на сотні тиcяч років – і шлях розвитку пройшли значно довший!
До речі, сліди, про які тут ішлося, є своєрідним віддзеркаленням і нашого майбутнього. Через декілька – якщо не віків, то тисячоліть – наші нащадки так само вирушать до інших зірок. Настане час, коли людство колонізує планети, розташовані в інших зоряних системах. Такий шлях розвитку цивілізації: від освоєння власної планети – до виходу на космічну орбіту – спочатку ближню, а згодом і в далекий космос. Ніякі земні негаразди – скажімо, війни та епідемії – цей шлях не спинять. Вони можуть лише його тимчасово пригальмувати.

Олена ВІННИЦЬКА: – І все ж, повертаючись до суто літературних справ: чому міцно вкорінилася думка, що фантастика – література нижчого ґатунку?

ІГОР СОКОЛ: – «Завдяки» халтурникам. Зокрема, в радянській літературі 1950-х рр. існувала т.зв. «фантастика ближнього прицілу». Її автори проникали думкою лише в недалеке майбутнє, та й то лише в окремі технічні аспекти. І так само як з погляду наукового, вона була недолугою і з художнього. Де ті твори? Хто їх тепер згадає? Отже, так само як у «мейнстрімі», відбувається аналогічний процес: гірше забувається назавжди, а краще залишається.
Протилежністю «ближньому прицілу» 50-х стала радянська НФ 1960-х рр. Оце був справжній феномен: що не ім’я – то зірка! Спеціально для покоління, яке виросло пізніше, назву деяких – бо їх варто знати: Анатолій Днєпров, Генріх Альтов і його дружина Валентина Журавльова, батько й син Абрамови, двоюрідні брати Євген Войскунський та Ісай Лукодьянов, Север Гансовський, Геннадій Гор, Георгій Гуревич, Дмитро Білєнкін, Ілля Варшавський, Ольга Ларіонова, Аріадна Громова, наші земляки – кияни Володимир Савченко та Ігор Росоховатський. Перелік далеко не повний…
На жаль, сьогодні книжковий ринок переповнений халтурно зробленою попсою. Особливо це стосується серії «Фантастический боевик», яка виходить у Москві. Певною мірою втішає думка: те, що видали одноразово, щоб зробити гроші, на щастя, не матиме навіть другого видання. Так, звичайно, серед «фантастів» – тут я взяв би це слово у лапки – чимало тих, хто просто псує папір. А серед реалістів-побутописців хіба немає таких?

Олена ВІННИЦЬКА: – На завершення – коротко про перспективи жанру, як ви їх собі уявляєте.

ІГОР СОКОЛ: – Я твердо переконаний: «живучість» творів залежить не від жанру, а від якості. Слід триматися на належному рівні, не скочуватись у «попсу», коли займаєшся творчістю. Що ж до жанру в цілому, скажу однозначно: поки люди не перестануть мріяти, наукова фантастика не помре, бо вона – відображення й супутник мрії. І призначений цей вид художньої творчості переважно для молодої аудиторії, отже – він буде жити.

© Бесіду провела Олена ВІННИЦЬКА, травень 2008 р.

Научные обозреватели Веле ШТЫЛВЕЛД и Игорь СОКОЛ: ИСКИ ИСТОРИИ

На протяжении десятилетий огромное количество бесценных памятников древности из гробниц и храмов вывозили из Египта. Согласно Договору, подписанному ещё в 1972 г., ЮНЕСКО поддерживает возвращение памятников древности, вывезенных из страны после 1972 г.

Ходят слухи, что многие другие памятники вскоре вернутся на родину, включая статую Александра Великого из розового гранита – 162-сантиметровое изображение великого полководца в одеянии фараона. После своего загадочного исчезновения и пребывания в неизвестности в течение многих лет она внезапно появилась в музее во Франкфурте. Археологи предполагают, что первоначально она была поднята со дна Средиземного моря у берегов Александрии.

Список этот можно продолжать бесконечно, поскольку Египет – родина первой в мире цивилизации. Впрочем, не все современные жители Египта имеют к ней отношение. Но впрочем, речь не о том. Недавно в СМИ всего мира была кем-то вброшена информация, что правительство современного Египта предъявляет иск к библейскому пророку Моисею на том основании, что, выводя двенадцать праиудейских племён-колен из египетского рабства, славный Мошиах прихватил с собой часть египетского золота.

Было ли, не было, шутка ли, быль, но, согласно древним свиткам священной Торы, а иже с ними и библейским копиям, иск предъявлен на несанкционированный вывоз из Египта 300 тонн золотых изделий. Что удивительно, предъявители этого иска будто не слышали о законе Юнеско от 1972 г. Согласно этого международного закона Египту не видать от Израиля ни единого шекеля, а не только заявленных в иске 300 млрд. современных американских долларов.

Впрочем, в Истории бывали случаи и похлеще. Приведем пример. В середине восьмидесятых годов между воюющими сторонами, участвовавшими в древних Пунических войнах (III в. до н. э.) был подписан, наконец, долгожданный мирный договор. От имени Древнего Рима договор подписала

Италия, от имени Карфагена – Тунис. Договор был подписан на Мальте – крохотном островном государстве, расположенном на полпути между о. Сицилией (Италия) и Тунисом.

Но и это курьез не последний. В украинской истории есть немало тех, кто бредит аббревиатурой BANK OF ENGLAND, где якобы до сих пор хранится золото Полуботка – гетмана Украины, замученного в петровских застенках. А суть такова. По приказу Петра Первого золото Запорожской Сечи вывозили в Москву. Обоз отправился в путь 22 мая 1723 г. По пути произошел подлог. Вместо золота в часть обоза вмешались бочонки с мёдом, сивухой, пивом, а бочки с золотом казакам бесследно удалось отогнать прямо в Архангельск и через единственный на ту пору российский порт переслать их в Лондон Пилипу Орлику, который и стал первым порученцем Сечи в эмиграции, где, кстати, он написал первую же украинскую конституцию.

Как и договор о хранении денег, так и конституция писались на бумаге. Но конституция Пилипа Орлика сохранилась, а вот вексель… Кто только не искал! От Петра Первого до КГБ. Обоз вышел из Глухова, а дальше – дело глухо. Но в Англии никто не засмеялся, когда в 1960 г. тогдашний руководитель СССР Никита Хрущев предъявил иск. Боятся в Англии и до сих пор – разграбленные Индия и Египет да потомки казаков не будут молчать вечно. И только Моисей будет мудро взирать с Синая на нелепые иски ушедших тысячелетий.