Олена ВІННИЦЬКА: – Пане Ігоре, хотілося б дізнатись, чому в наш час – досить прагматичний, коли над усе ставлять уміння «робити гроші», «крутитися» тощо, ви звернулися до такого, здається, далекого від насущних потреб сьогодення жанру, як наукова фантастика?
ІГОР СОКОЛ: – А ви не замислювались над тим, що цей жанр у літературі й кіно чи не найбільше розвинений у США – країні класичного бізнесу? Американців якраз не можна звинуватити у відсутності прагматизму. Але він чудово поєднується з романтикою. Та про це пізніше…
Олена ВІННИЦЬКА: – Що дало поштовх вашій творчості – окрім захоплення творами інших авторів, звичайно?
ІГОР СОКОЛ: Скажу про неприємний момент – навіть сьогодні, через 24 роки, не хотілося б його згадувати. Але все ж згадаю… На зустрічі з нами, тодішніми студентами Київського педагогічного інституту, один з класиків нашої прози Павло Загребельний на запитання, як він ставиться до сучасної фантастики, відповів так: «Ніяк не ставлюся, я вважаю, що це взагалі не література».
Скажу чесно – тоді я був шокований. Як це можна – заперечувати цілі жанри літературної творчості – незалежно від якості? Значно пізніше я дізнався, що така є точка зору більшості письменників – на думку літераторів-професіоналів, фантастика й детектив – «за пределами рассмотрения» (саме так висловився мій знайомий – політемігрант з Білорусі).
Крім того, виявляється, вони взагалі не визнають гумористів – щоправда, додав: «Не плутати з сатириками». Що ж до історичних романів, то шановні «метри» визнають їх право на існування, але самі їх не читають. Ось така своєрідна дискримінація.
Принагідно, щоб завершити «літературознавчу» частину нашого діалогу, додам іще, що чимало колег по літературі, бачите, не вважають письменником Валентина Пікуля – гарного популяризатора російської історії, якого ще за життя називали «радянський Дюма». Тільки от – читачів цього «не-письменника» -- навіть не сотні тисяч, а мільйони людей…
Олена ВІННИЦЬКА: –Чим вас так вразила реакція на НФ жанр П.Загребельного, що ви й досі з обуренням це згадуєте?
ІГОР СОКОЛ: – Слова про те, що в нас, тобто в українській літературі, мовляв, «два-три фантасти», і це свідчить, що «сам дух нашого народу схильний більше до землі, аніж до всяких космічних подорожей» і т.п.
Хотілося б запитати – невже потрібно цим пишатися? Адже ми живемо в епоху освоєння космосу, небаченого розквіту комп’ютерних технологій, генної інженерії та інших див прогресу! Що ж хорошого в тому, що наукових фантастів «два-три» – а саме Володимир Владко, Василь Бережний та Олесь Бердник?! Був ще Олександр Тесленко, який пішов з життя на півдорозі…
І ще одне цікаве спостереження – майстрів детективно-пригодницького жанру – маються на увазі відомі імена – всього двоє: Володимир Кашин та Ростислав Самбук. Більше й назвати нема кого! З точки зору панів від літератури це, мабуть, чудово!
На мій погляд, така ситуація пояснюється тим, що майже всі українські письменники – вихідці з села і зберегли сільський світогляд. Послухайте сучасні українські пісні – який їхній лейтмотив (крім кохання, звичайно)?
«Моє рідне село» – у різних варіаціях. Зрозумійте правильно – я нічого не маю проти людей села та їхньої життєвої філософії. У моєму рідному вузі, який тоді носив ім’я М.Горького, а нині М.Драгоманова, студентський контингент традиційно сільський – десь на дві третини. Чимало моїх товаришів – сільського походження. Але сам я – уродженець великого міста – не бажаю бути аж надто приземленим.
До речі, якби всі навколо були приземленими, людство не створило б ані космічних кораблів, ані літаків, людина не піднялася б у небо. Та що там небо! На Землі не були б відкриті ні Америка, ні Австралія. Наукова фантастика є літературою прогресу й романтики – цим і пояснюється її популярність, надто серед молоді.
Олена ВІННИЦЬКА: – Чому автори НФ творів так полюбляють тему космосу?
ІГОР СОКОЛ: – На думку багатьох з нас фантастика є перш за все мрія про майбутнє. А майбутнє людства нерозривно поєднано з освоєнням космічного простору.
До речі, про приземленість у прямому, так би мовити, прикладному значенні: якщо хтось вважає, що людство вічно житиме тільки на Землі, а для його науково-технічного й матеріального розвитку – скажімо, промисловості, вистачить природних ресурсів виключно планети Земля, той виявляє обмеженість мислення, а зовсім не здоровий глузд.
Хотілося б нагадати й про те, що в царині прогнозування майбутнього й нині точиться досить гостра боротьба. Звичайно, йдеться не про те протистояння «капіталізм – соціалізм», якого нове покоління вже не застало. Мова тут про інше. В одній з популярних газет довелось якось зіткнутися з таким «прогнозом» якогось псевдовченого, що від нього кілька днів не міг оговтатись. Виявляється, якщо нинішні темпи зростання населення збережуться, то через якийсь час на Землі буде чи то 64, чи 164 млрд. людей, і тоді почнеться війна…за місце. У тій війні розвинуті держави, звичайно ж, знищать «мало розвинутих», бо в тих немає потужної зброї. На думку цього психопата з ученим титулом, в майбутньому Земля «недорахується» багатьох країн – саме так, цілих країн! На мій погляд, такі прогнози є новітній фашизм. Навіть за поширення таких, з дозволу сказати, «думок» слід було б карати.
Олена ВІННИЦЬКА: – Яка ж альтернатива такому «баченню» майбутнього?
ІГОР СОКОЛ: – Цілком очевидна. По-перше, тут не врахована космічна експансія людства, яка стане таким же неминучим етапом розвитку, як колись було освоєння нових континентів.
По-друге, невже не ясно, що сучасний темп зростання народонаселення не збережеться? Вже сьогодні маємо приклад «приборкання» народжуваності – Китай. Якби не політика «планування родини», сьогодні китайців було б на 300 млн. більше. Завдяки цим жорстким заходам китайцям вдалося подолати голод, який протягом віків переслідував їхній народ.
В той час як сусідня Індія поки що носиться з своєю «демократією» – в даному разі недоречною – отож і голод у ній не припиняється. В майбутньому – здається, це неминуче, для кожного континенту буде вироблено чіткі норми народжуваності під суворим контролем. Хтось скаже, що це жорстоко. Але ж це краще, ніж те, про що йшлося вище!
Олена ВІННИЦЬКА: –Які ще прогнози майбутнього, на вашу думку, негуманні?
ІГОР СОКОЛ: – «Негуманною», а точніше – людиноненависницькою є т. зв. теорія «золотого мільярда». Згідно з нею – природних ресурсів Землі надалі вистачить тільки для одного мільярда людей. Решта має зникнути. А оскільки добровільно «зникати» ніхто не захоче, отже, всі інші мільярди людських істот треба, очевидно, вбити. Мабуть, усіх кольорів
шкіри – без дискримінації. Як, по-вашому, можна ставитись до таких «пророків»?
Олена ВІННИЦЬКА: – Тут – позиція ясна. І все ж хотілося б дізнатись – як приходять люди, що займаються творчістю, до бажання працювати в НФ?
ІГОР СОКОЛ: – З моїм поглядом , певно, погодяться багато хто: ряди авторів наукової фантастики поповнюють переважно ті, кого з юних років притягували до себе такі загадки з розряду вічних, як тема палеоконтакту, Бермудський трикутник та інші «аномальні зони» землі, Тунгуський метеорит (точніше, вибух, бо рештків метеорита не знайдено), Атлантида й інші гіпотетичні зниклі цивілізації, йєті – «снігові люди» та інші реліктові істоти, парапсихологія, телепатія – взагалі таємничі явища людської психіки. Адже такі феномени існують, і мусить же хтось про них розповідати! Так традиційно склалося, що це все – царина наукової фантастики, хоча, власне, ці явища не є вигаданими, прогнозованими – вони просто ще недостатньо вивчені й не пояснені.
Олена ВІННИЦЬКА: – Будь ласка, окремо кілька слів про тему Контакту. Як тут переплітаються факти й уява?
ІГОР СОКОЛ: – Питання, прямо кажучи, болюче. Останнім часом деякі ЗМІ – як вітчизняні, так і зарубіжні – таке враження, намагаються висміяти тих, хто взагалі вірить у «прибульців» – як би їх не називали. Саме висміяти!
Намагаються створити враження, ніби це те саме, що вірити у лісовиків, домових, вурдалаків і т.ін. Очевидно, хтось впливовий тисне на пресу, щоб вона формувала думку обивателя: вірити в інопланетян – соромно.
Але ж на відміну від гіпотетичної Атлантиди, чиє існування нічим не підтверджене, на Землі є матеріальні сліди перебування істот з інших планет. Не кажучи вже про нещодавно розсекречені події 8 липня 1947 р. у США (зацікавлені знають про значення цієї дати), існують десятки підтверджень палеоконтакту, тобто відвідання нашої планети в далекому минулому.
Назву лише окремі з них: черепи людини й бізона, вбитих з вогнепальної зброї близько 40 тис. років тому, зроблена з золота в стародавній Колумбії – тобто на території цієї країни – модель гвинтового літака, барельєфи доколумбової Америки з зображенням «богів», аж надто схожих на сучасних космонавтів у кріслі перед стартом, в оточенні бортових приладів, сліди людиноподібних істот, які рятувались від динозавра 150 млн. років тому, знайдені у двох півкулях Землі.
Нагадаю банальну істину: вік сучасної земної людини як виду не перевищує 2-х мільйонів років. Здавалося б, які ще докази потрібні? Але й сьогодні в одній з англомовних країн журнал, який претендує на «науковість», пише:
«Певно, прибульці ніколи не відвідували Землю й ніколи не відвідають».
Комусь дуже хочеться виробити масову думку, що подолати міжзоряні відстані неможливо. Але ж хтось уже володів цим секретом, коли наші пращури стояли на примітивному щаблі розвитку! «Вони» були тут!
Олена ВІННИЦЬКА: – Що вас особливо обурює в таких твердженнях?
ІГОР СОКОЛ: – Їхня безапеляційність. Автори цих публікацій, мабуть, вважають: те, що недосяжне – поки що! – для нас, так само неможливе й для інших. Але істоти, які старші за нас на тисячі – окремі з них, можливо, на сотні тиcяч років – і шлях розвитку пройшли значно довший!
До речі, сліди, про які тут ішлося, є своєрідним віддзеркаленням і нашого майбутнього. Через декілька – якщо не віків, то тисячоліть – наші нащадки так само вирушать до інших зірок. Настане час, коли людство колонізує планети, розташовані в інших зоряних системах. Такий шлях розвитку цивілізації: від освоєння власної планети – до виходу на космічну орбіту – спочатку ближню, а згодом і в далекий космос. Ніякі земні негаразди – скажімо, війни та епідемії – цей шлях не спинять. Вони можуть лише його тимчасово пригальмувати.
Олена ВІННИЦЬКА: – І все ж, повертаючись до суто літературних справ: чому міцно вкорінилася думка, що фантастика – література нижчого ґатунку?
ІГОР СОКОЛ: – «Завдяки» халтурникам. Зокрема, в радянській літературі 1950-х рр. існувала т.зв. «фантастика ближнього прицілу». Її автори проникали думкою лише в недалеке майбутнє, та й то лише в окремі технічні аспекти. І так само як з погляду наукового, вона була недолугою і з художнього. Де ті твори? Хто їх тепер згадає? Отже, так само як у «мейнстрімі», відбувається аналогічний процес: гірше забувається назавжди, а краще залишається.
Протилежністю «ближньому прицілу» 50-х стала радянська НФ 1960-х рр. Оце був справжній феномен: що не ім’я – то зірка! Спеціально для покоління, яке виросло пізніше, назву деяких – бо їх варто знати: Анатолій Днєпров, Генріх Альтов і його дружина Валентина Журавльова, батько й син Абрамови, двоюрідні брати Євген Войскунський та Ісай Лукодьянов, Север Гансовський, Геннадій Гор, Георгій Гуревич, Дмитро Білєнкін, Ілля Варшавський, Ольга Ларіонова, Аріадна Громова, наші земляки – кияни Володимир Савченко та Ігор Росоховатський. Перелік далеко не повний…
На жаль, сьогодні книжковий ринок переповнений халтурно зробленою попсою. Особливо це стосується серії «Фантастический боевик», яка виходить у Москві. Певною мірою втішає думка: те, що видали одноразово, щоб зробити гроші, на щастя, не матиме навіть другого видання. Так, звичайно, серед «фантастів» – тут я взяв би це слово у лапки – чимало тих, хто просто псує папір. А серед реалістів-побутописців хіба немає таких?
Олена ВІННИЦЬКА: – На завершення – коротко про перспективи жанру, як ви їх собі уявляєте.
ІГОР СОКОЛ: – Я твердо переконаний: «живучість» творів залежить не від жанру, а від якості. Слід триматися на належному рівні, не скочуватись у «попсу», коли займаєшся творчістю. Що ж до жанру в цілому, скажу однозначно: поки люди не перестануть мріяти, наукова фантастика не помре, бо вона – відображення й супутник мрії. І призначений цей вид художньої творчості переважно для молодої аудиторії, отже – він буде жити.
© Бесіду провела Олена ВІННИЦЬКА, травень 2008 р.
Комментариев нет:
Отправить комментарий