І.О.Сокол: ДАЄШ "ЦЕГЛИНИ", ЧИ МАЛА ФОРМА В ЗАГОНІ

"Цегла" – (інакше "кругляк") товстий роман,
— що займає цілу книгу (звичайно від 8 до 12
авторських аркушів;1 авт. аркуш – 40 сторінок
по 1840-1920 символів), Літературний жаргон

Як відомо, усе в природі росте і розвивається... Людина проходить стадії росту не тільки як біологічна істота, але і як фахівець. Чи можна жадати від архітектора-початківця, щоб він відразу, зійшовши з університетської лави, спроектував грандіозні будинки, подібні до Емпайр-Стейт-Білдінг в Нью-Йорку чи Кремлівського Палацу З’їздів?

Хіба доручають хірургу, що тільки почав лікарську кар’єру, напрочуд важкі операції по пересадці серця? Думаю, відповідь зрозуміла: досвід і майстерність приходять з роками.

До чого цей вступ?

А от до чого. Протягом всієї історії літератури майже кожен письменник починав зі створення "малої форми", тобто оповідань. І входив у літературний світ саме зі збірником новел. Так було не тільки в Радянському Союзі, але і в будь-якій європейській країні, незалежно від суспільного ладу, й у США.

Зараз ситуація інша. Багато російських видавництв, наприклад "АСТ", "Эксмо" та інші, які задають тон на сучасному ринку популярної літератури, не хочуть (за рідкісним винятком) видавати збірники оповідань, за винятком надзвичайно розкручених авторів: Кіра Буличова, Василя Головачова, Володимира (Вохи) Васильєва, Сергія Лук’яненка та їм подібних.

Виявляється, що це з меркантильних розумінь: вважається, що друкувати оповідання не рентабельно.

"Збірники не купують!" – неодноразово доводилося чути на "Петрівці". Його величність Обиватель раптом полюбив "цеглини". Він гортає книгу, наміряючись купити, і зненацька вигукує: "А-а, це оповідання", – й відкладає убік. От і весь секрет. Невигідно. У цьому слові – вирок "малій формі" як жанру.

Звичайно, винятки є. Але...

Якось в розмові з одним із побратимів по перу я згадав, що є ж збірники оповідань Кіра Буличова і Василя Головачова. Він відповів:

"Правильно, але це – Головачов і Буличов. Коли розкрутитеся до їхнього рівня, тоді..."

А "розкрутитися", на думку нинішніх видавців, можна лише написавши й опублікувавши більше 10 романів. Тоді, можливо, буде дозволено видати один збірник коротких творів.

Така перспектива аж ніяк не вселяє радість, особливо у тих, хто пише короткі саме твори.

Типова у цьому відношенні історія київського автора НФ Володимира Гусєва. Почавши творити у віці 33 років, він у 50 створив свій перший роман "Солодка парочка", за ним інший – "Укус технопацюка". Обидва романи опубліковані в Москві. Але про те, щоб випустити оповідання і повісті того ж автора - які ще з 1990 р. регулярно публікуються в журналі "Искатель"! - видавництва і чути не хочуть. Тому що... (Дивися вище).

І хіба приклад В. Гусєва такий один?!

У гонитві за одномоментною вигодою ділки від книжкового ринку немов забули нестаріючий вираз давніх: "Стислість – сестра таланту". Виходить, якби в наш час жили А.П. Чехов, О. Генрі, І. Бабель, М. Зощенко, Остап Вишня, Едгар По, В. Стефаник, В. Шукшин, П. Меріме – вони взагалі не дочекалися б за життя жодної своєї книги, задовольняючись лише журнальними публікаціями. Парадоксально, але це факт.

До речі, оповідання складають значну частину творчості таких прославлених авторів, як Г. Мопассан і С. Цвейг. І користуються більшою популярністю, ніж їхні романи. Оповідки складають велику частину творчості прославленого Р. Шеклі...

Хіба ж не ясно, що створення "малої форми" у літературі вимагає від автора не меншої, а частіше й більшої, майстерності, ніж створення "великої форми"?

Загальновідомо, що "золотим віком" російськомовної фантастики стали 60-ті рр. минулого століття. Але ж більшість тодішніх авторів були новелістами. І. Варшавський, Р. Подольний, В. Григор’єв, Б. Зубков і Є. Муслін писали виключно короткі оповідання. М. Ємцев, Є. Парнов, А. Днєпров, Г. Гор, С. Гансовський, Д. Біленкін, Г. Альтов і В. Журавльова – оповідання і невеликі повісті. З покоління 60-х, мабуть, лише два тандеми – брати А. і Б. Стругацькі, а також Є. Войскунський та І. Лукодьянов – створювали переважно романи і великі повісті.

Проте твори саме того періоду по праву увійшли до золотого фонду НФ, і не тільки російської.

В Україні теж з пошаною ставляться до короткої форми. Наприклад, у Києві вже кілька років діє літературний клуб "Чумацький шлях", що поєднує письменників-фантастів, на жаль, поки мало відомих за межами міста. Усі вони створюють оповідання і повісті. Крім того при КЛФ «Чумацький шлях» діє Мережева Творча Лабораторія ( І. Діденко, В. Штилвелд, Д. Боженок, І. Сокол та ін.). Сталося так з причини проникнення у побут письменників високих комп’ютерних технологій.

Треба окремо сказати по кілька слів про членів "Чумацького шляху".

Талант Веле Штилвелда надто універсальний, щоб зациклюватися на якомусь певному жанрі. Його перу належать і фантасмагорії, і зразки класичної НФ, і речі, що важко піддаються жанровому визначенню, але проникають в душу читача відразу і надовго. Він є також науковим оглядачем.

Андрій Кисельов, що працює в жанрі короткої новели, манерою писання – лаконічним стилем і парадоксальними закінченнями творів – у чомусь нагадує широко відомого Іллю Варшавського.

Сусанна Черненко і Наталя Гайдамака пишуть твори на стику традиційної літературної казки і фантастики, іноді з елементами детективу.

Дінго (псевдонім Олега Мартинова) – майстер так званої психоделічної фантастики – напрямку, зрозумілого не всім, але маючого своїх шанувальників.

Ігор Сокол в 2004 р. своїм коштом видав збірку накладом в 300 примірників, що складається двох повістей «Кімберлітові місто» та «Чарівна мандрівка». Вона була розповсюджена автором серед учнівської молоді Києва та передмістя.

Та всі вони поки що можуть лише мріяти про власні професійні книги, оскільки не є авторами "цеглин..." А скільки ще талановитих авторів животіють у невідомості, бо не вписуються у схему нинішньої видавничої політики!

Єдина надія на українських видавців, що вони звернуть увагу на малоформатну творчість молодих авторів, бо вимоги до обсягу романів у російськомовних видавництвах ростуть (з 8-12 десять років тому до 16-20 авторських аркушів на сьогодні), що зменшує шанс видання оповідок і повістей. Зважаючи на те, що наклади фантастичних романів стрімко падають, у збірників оповідань знайшовся б свій читач.

Адже якщо викинути зі світової літератури всі короткі новели, наскільки вона зубожіє! Так можна і "Повість временних літ" зарахувати до "невигідних" творів!

І можемо лише сподіватися, що видавці, автори і читачі нарешті звернуть увагу на коротку форму, бо без неї література приречена на швидку деградацію. Чи не цим впертим ігноруванням малої форми зумовлене зменшення читацького інтересу до фантастики і літератури в цілому?